Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Чи не так, старий? Розвеселися, ми маршируємо з козлом на чолі колони (обличчя Андроклові вияснюється), що збив двох леопардів і з’їв індика. Ти можеш приручити його, якщо хочеш. (Андрокл, геть заспокоївшися, минає центуріона й Лавінію та сідає на землю ліворуч від неї). Ця брудна собака (хапає Спінто за комір) — справжній християнин. Він бешкетує по храмах — так, так (за кожним обвинуваченням він смикає Спінто за комір його туніки), коли напивається, він усе трощить навкруги — так, так; він краде золотий посуд — так, так; він нападає на весталок — так, так (він шпурляє Спінто до гурту ув’язнених). О, ти з тих, що перетворюють обов’язок на втіху, справді!
Спінто (відсапуючись). Так, так, дави мене, штовхай мене. Бий мене. Ображай мене. Господа нашого били й ображали. Так я попаду на небо. Кожний страдник попаде ни небо, щоб не зробив. Чи не так, брате?
Центуріон. Ну, коли ти попадеш на небо, то я не хочу туди потрапити. Не маю охоти бути з тобою разом.
Лентул. Нічого собі! (Вказуючи на уклінного Феровія). Це один з тих добродіїв, що підставляють другу щоку, центуріоне?
Центуріон. Так, пане. Це тобі на руку, якщо ти збираєшся дозволити собі якусь вільність щодо нього.
Лентул (звертаючись до Феровія). Ти — я чув — підставляєш другу щоку, коли тебе вдарять?
Феровій (поволі повертаючи до нього свої великі очі). Так, з ласки Божої я так чиню тепер.
Лентул. Не зі страху звичайно, а тільки з благочестя?
Феровій. Я боюся Бога більше, ніж людей, — принаймні, намагаюся.
Лентул. Подивимося. (Він ударяє його в щоку. Андрокл робить відчайдушну спробу схопитися з місця й втрутитися. Але Лавінія стримує його, уважно спостерігаючи за Феровієм. Феровій, не здригнувшись, підставляє другу щоку. Лентул, трохи розгубившися, по-дурному хихотить і знову слабенько вдаряє його). Чи ти знаєш, що мені було б соромно, коли б я дозволив так ударити себе й прийняв би це за належне. Але ж я не християнин, я чоловік. (Феровій підводиться із значливим виглядом і пригнічує його своїм зростом. Лентул біліє від жаху; на момент щоки його набувають зеленого відтінку).
Феровій (з байдужістю парового молота). Я не завжди вірував. Перша людина, що вдарила мене так, як зараз ти вдарив, була міцніша за тебе. Вона вдарила мене сильніше, ніж я сподівався. Я піддався на спокусу й упав; і тоді я вперше вкусив гіркоту сорому. Я не мав ні хвилини спокою, поки не впав навколішки біля його ліжка в лікарні й не перепросив його. (Опускаючи руки на плечі Лентула з батьківською поважністю). Але тепер я навчився опиратися спокусі силою, що належить не мені. Я не зазнаю тепер ані сорому, ані гніву.
Лентул. Е… Прощавай. (Він намагається йти).
Феровій (стискуючи його плечі). О, не роби свого серця жорстоким, юначе. Послухай: переконайся сам, якою мірою наш шлях кращий за твій. Я вдарю тепер тебе в одну щоку, а ти підставиш мені другу й відчуєш, якою мірою це краще, аніж дати волю своєму гнівові. (Він притримує його однією рукою й стулює другою кулак).
Лентул. Центуріоне, я вимагаю, щоб ти мене захистив!
Центуріон. Ти його на це викликав, пане. Це не наша справа. Ти вдарив його двічі по лиці. Краще заплати йому якусь дрібноту й уладнай справу.
Лентул. Так, звісно. (Звертається до Феровія). Це був тільки жарт, запевняю тебе; я не мав злого наміру. Візьми. (Він простягає золоту монету).
Феровій (бере й кидає старцеві, що підхоплює її з пожадливістю й шкандибає геть). Роздай усе, що ти маєш, бідним. Послухай, друже: будь мужнім. Я можу заподіяти біль твоєму тілові тільки на одну мить; але твоя душа звеселиться з перемоги духа над плоттю. (Він збирається його вдарити).
Андрокл. Легше, Феровію, легше: ти розбив щелепу останньому своєму супротивникові.
Лентул (зойкнувши, намагається тікати, але Феровій без жалю держить його).
Феровій. Так, але я врятував його душу. Що там важить якась розбита щелепа?
Лентул. Не доторкайся мене, чуєш? Закон...
Феровій. Закон завтра кине мене левам: що ще може він мені заподіяти, коли я тебе вб’ю? Молися, щоб надано було тобі сил, і тобі їх надасться.
Лентул. Пусти мене! Твоя релігія забороняє тобі вдарити мене.
Феровій. Навпаки, вона наказує мені вдарити тебе. Як можеш ти підставити другу щоку, коли не дістанеш удару в першу?
Лентул (майже плачучи). Але я переконався, що те, що ти казав, правдиве. Я перепрошую за те, що вдарив тебе.
Феровій (надзвичайно задоволений). Сину мій, чи пом’якшало твоє серце? Чи впало зерно на добрий ґрунт? Чи повертаєш ти свої ступні на путь істини?
Лентул (сумно). Так, так. Твої слова мають багато правди.
Феровій (осяйний). Приєднайся до нас. Ходімо до левів! Ходімо на муки та смерть.
Лентул (кидається навколішки, вибухаючи слізьми). О, доможіть мені. Мамо, мамо!
Феровій. Ці сльози зросять твою душу й добре вродять, сину мій. Господь благословив мої спроби навернути грішників. Чи розповісти тобі про диво, так, про диво, що його я вчинив у Кападокії? Юнак, такий самий, як ти, з золотим волоссям, як твоє, глузував з мене й вдарив мене точнісінько так, як зробив це ти. Я просидів цілісіньку ніч із цим юнаком, змагаючись за його душу. А на ранок не тільки став він християнином, але й волосся його побілішало, як сніг. (Лентул непритомніє). Ну, ну? Винесіть його. Дух переміг його, бідаху! Віднесіть його обережно додому й решту віддайте на волю неба.
Центуріон. Несіть його додому. (Перелякані служники поквапливо виносять його. Метел збирається рушити за ним, але Феровій кладе руку йому на плече).
Феровій. Юначе, ти йому друг. Ти поклопочешся тим, щоб його спровадили додому.
Метел (увічливо, перейнятий побожністю). Авжеж, я зроблю все, що ти вважатимеш за потрібне. Я щасливий познайомитися з тобою. Можеш на мене покластися. Прощай!
Феровій (єлейно). Хай благословення неба зійде на тебе й на нього.
Метел простує за Лентулом. Центуріон повертається на своє місце, намірюючись знову подрімати. Присутні перейняті найглибшою побожністю. Феровій, глибоко, задоволено зітхнувши, підходить до Лавінії й простягає їй руку.
Лавінія (беручи його руку). Так ось як ти навертаєш людей, Феровію!
Феровій. Так, праця моя була благословенна, дарма що я негідний і часто допускаюся помилок. У цьому винна моя диявольська мерзенна вдача. Ця людина…
Андрокл (похапцем). Не плескай мене по спині, брате. Вона знає, що ти говориш про мене.
Феровій. Як би я хотів бути кволим, як брат наш. Тоді я був би, може, м’який і лагідний, як він. А тим часом доля робить мої митарства легшими, ніж його. Я чув оповідання, як юрба знущається, кидає каміння, обмовляє лайливими словами наших братів: але коли я з’являюся, це припиняється. Мій вплив утихомирює пристрасті юрби; вони вислуховують мене мовчки, і невірні починають вірити після щирої бесіди самна-сам. Щодня я почуваю себе щасливішим, певнішим. Щодня легшає тягар нестерпного страху...