Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
— Ось зараз ти побачиш. Зараз, зараз…
За якусь хвилину він подолав найстрімкіше місце і хоч подряпав до крові руки, виліз на край неширокої, обнесеної штахетами тераси, від гладкого каміння якої приємно пашіло ще денним теплом. Поряд, закривши половину неба, височіло могутнє старе дерево і височіла стіна якоїсь будівлі. Довкола було тихо і темно, знизу, із-під верб, ледве долинав плескіт Німану, пахло вапном від стін і кропом з недалеких, певно, городів.
— Ну, ти зрозумів? Ти зрозумів, що це таке?
— А що?
— Коложа — от що! Дванадцяте століття, ти зрозумів?
— Тепер зрозумів. Але як подивитися…
— Побачиш! — просто запевнила Янінка. — Встигнеш. А зараз іди сюди…
Вона знову метнулася в темряву, легко пролізла крізь негусті штахети огорожі, пірнула в пролом стіни, і її світла кофточка зовсім зникла в темряві. Щоб не відстати, Ігор поспішив слідом і незабаром опинився в невеликому глухому, порослому травою дворі. Небо тут цілком затуляли дерева, було темно, і в цій темряві ледь угадувалася сіра стіна рядом. Прислухаючись до тиші, поруч завмерла Янінка. Навкруги було тихо, як у склепі, й вона наблизилася до низеньких дверей у ніші. Поставивши долі туфлі, Янінка потягла до себе двері й по-змовницьки шепнула Ігореві: «Лізь!» Той ледве протиснувся у вузьку щілину, потім зсередини так само притримав двері, щоб пролізла Янінка. Коли опинилася поруч, двері самі зачинились, і обох огорнула така темрява, що він зовсім перестав бачити дівчину і, щоб не загубити, легенько притримував її за плече. У настороженій тиші вгорі щось заворушилося, залопотіло. Янінка здригнулася і відразу ж стала заспокоювати Ігоря:
— Не бійся: то голуби.
— Я не боюся, — пошепки одказав він, хоч йому було водночас і страшнувато, і цікаво.
— Це іконостас, це аналой. А тут ось…
Нечутно ступаючи в темряві по кам'яній шершавій підлозі, вона провела його до якоїсь стіни, змусила сісти, притаїтися, а сама, підвівшись, крикнула:
— О-о! «О-о! О-о! О-о!» — відгукнулося в різних місцях безліччю таємничих голосів, од яких Ігорю стало аж моторошно.
— О-о-о! — повторила вона гучніше. «О-о-о-о! О-о-о-о!..» — покотилося кудись далі, напевно, під небачені в темряві склепіння притворів, і нарешті стихло вгорі, мабуть, у дзвіниці.
— Голосники, зрозумів? — тихо шепнула Янінка.
— Які голосники?
— Не знаєш? Ех ти… Іди сюди… От сюди, сюди…
Вона знову повела Ігоря в пітьму, тримаючи за руку, як зрячий веде сліпого, зупинилася, легенько штовхнувши його вбік.
— Ось, мацай. Ти ж високий, певно, дістанеш Він став мацати цегляну стіну, поки не наткнувся руками на якісь гладенькі, відполіровані дірки в ній, але втямити нічого не міг, хоч ні про що не питав уже й не дивувався. Він уже звик за сьогодні до безлічі загадок і вражень, а щоб розібратися в них, певна річ, потрібний був час.
А часу якраз було мало, найкоротша ніч року швидко летіла назустріч ранку, і коли вони вибралися із церкви, над містом уже тьмяніли зірки, і далекий сонячний відсвіт мерехтів на східній закраїні неба. Янінка поспішливо, не даючи Ігорю отямитись, говорила і говорила щось про те значне й цікаве, що бачила, знала і що обов'язково хотіла розділити з ним. Тримаючи в руках туфлі, вона вже простувала кудись через колючі зарості на кручі, і він ледве встигав за нею, вже не клопотався про свої святкові чоботи, яким, певно, дісталося за цю ніч.
— Іди, іди сюди! Ну що ти такий неповороткий! Не бійся, не впадеш. Я підтримаю…
Вони перейшли похмурий глибокий рів і знову опинилися на березі ще зовсім сонної, засланої легким туманом річки і Янінка побігла далі вниз — по голому камінні до води.
— Іди сюди. Поки татко спить, я тобі покажу мій квітник. Уже зацвіли матіоли. Пахнуть на світанку — страшенно!
Ковзаючи на шкіряних підошвах, він спустився по кам'яному схилу вниз, до човна. Залізли обоє в човен і Янінка з одним веслом у руках почала розвертати його по течії.
— Так ближче буде. А то через міст поки обійдеш…
— Яка ж бо ти! — сказав Ігор, не стримавши свого захоплення.
— Яка? Погана! Справді, погана?
— Чудова!
— Де там чудова. От прокинеться татко, перепаде цій чудовій!
Сильна течія насередині понесла човна вниз, але дівчина одним веслом усе ж направила його до берега, і незабаром вони підпливли до якогось дощатого плоту під товстими окоренками верб.