«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Біля високого ганочка в оточенні конвоїрів — п’ятеро чоловіків і жінка. Руки в них зв’язані.
На ганочку, широко розставивши міцні ноги і тримаючи руки на дерев’яній кобурі маузера, стоїть кремезний чоловік. У нього широка густа борода, очі палають люттю. Це Бородатий. Позад нього двоє: хлопчина у військовому френчі, перехопленому портупеями, і здоровань із такою ж, як і в командира загону, широкою бородою. Незважаючи на бороду і великі окуляри в роговій оправі, Вукаловичу — це він — не можна дати більше 26–28 років. На відміну од Бородатого, від громового голосу якого дрижить повітря, Вукалович мовчить.
Серед прибічників Бородатого увагу Лежнєва привертають молоді жінки. Чотири з них одягнені як чоловіки: хромові чоботи, ошатні галіфе і високо підрублені діагоналеві гімнастерки. П’ята — гарненька, струнка шатенка — вдягнена просто: кофтина, спідниця, підперезана ременем, на якому висить револьвер.
Лежнєв і Дробот серед основної групи партизанів, вдивляються в прибічників Бородатого, слухають, його п’яні погрози і чекають сигналу. Кравець і Строковський повели «мушкетерів» понад берегом у тил групі Вукаловича; Петро Олійник, який прибув уранці із взводом автоматників, повинен крикнути совою.
Бородатий шпетить «підбурювачів», «анархістів», «наклепників»; репетує про залізну дисципліну, про «гнилих інтелігентів», котрі начебто підривають цю дисципліну; згадує про якусь нібито викриту змову, секретну шифровку Центру; про гітлерівських лакуз. Здається, він сам вірить у те, що каже.
— Я командир загону! — надривається Бородатий. — Я привів вас сюди, переслідуваних, знесилених, без зброї. Із жменьки деморалізованих утікачів я створив грізне бойове з’єднання, яке вселяє жах у чорні душі окупантів та їхніх прихвоснів! За мою голову гестапо призначило п’ятдесят тисяч марок. Бачу, хтось хоче заробити! Не вийде! Мені не шкода свого життя, та поки воно потрібне вам, я буду нещадний до зрадників! Я сам покараю їх у вашій присутності!..
Із заростів шелюги чути пугукання сови. Лежнєв смикає за руку Дробота.
— Я чув, — тихо каже той, але не рушає з місця.
Бородатий ступає крок уперед.
— Зараз я судитиму негідників! — вигукує він, театральним жестом показуючи на зв’язаних комуністів.
— А хто тобі дав право судити їх? — запитує хтось із партизанів.
— Хто дав мені право?! Народ, котрий стогне у фашистському ярмі! Радянська влада!! Партія!!!
— Яка партія, яка влада дали вам це право, Савицький?! — голосно, але спокійно запитує Дробот.
Партизани, що стояли попереду, розступаються. Слідом за Дроботом іде Лежнєв. Не виймаючи руки з кишені, свердлить поглядом кожного, хто стоїть біля штабного зрубу.
Він бачить, як рвонув маузер Бородатий, але так і не вийняв з кобури — вкляк, упізнавши Дробота. Він бачить, як слідом за Бородатим хапаються за зброю його прибічники — усі, крім Вукаловича і гарненької шатенки.
Лежнєв відчував: за його спиною теж піднято зброю — гвинтівки, пістолети. Проте він знає: праворуч у шелюзі «мушкетери», а ліворуч, у колючих кущах ожини, — взвод автоматників. Вони вже взяли на приціл усіх, що стоять біля зрубу.
— Мене і мій загін послав сюди Штаб партизанського руху, — каже Дробот.
Від ганочка до нього кинулася гарненька шатенка.
— Григорію Сидоровичу! Товаришу Дробот!
По шеренгах прокотилося приглушене:
— Дробот… Дробот…
Вукалович зникає за спинами караульних. Наступної миті один із них підводить ствол автомата. Лежнєв вихоплює парабелум, але його випереджає партизан: бахкає гвинтівочний постріл і караульний падає.
— Не стріляти! — підвищує голос Дробот. — Провокаторам пощади не буде! Всім біля будинку опустити зброю.
— А чому це тільки біля будинку? — буряковіє Бородатий. Він уже оговтався, і його очі знову насочуються люттю.
— Тому, що серед ваших поплічників, Савицький, є бандити, на руках яких кров жінок і дітей.
Дробот зумисне не називає командира загону партизанським ім’ям, тим самим немовби розвінчуючи його.
— Брехня!! — горлає Савицький. — Це наклеп!
— Якщо це наклеп, я за нього відповім. — Дробот обертається назад, подає знак. Партизани пропускають уперед згорбленого діда. Старий не роззирається, не вдивляється, в людей, що стоять біля зрубу. Він іде до конвоїрів, не зводячи з них очей. І люди завмирають. У цю мить ніхто, крім Лежнєва і Дробота, не помічає, як праворуч і ліворуч із заростів виходять «мушкетери».