За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна

Аби спинити паніку і припинити масову втечу, польське підпілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до вчинених українськими повстанцями. «З метою протистояння наказам, які використали українці у відношенню до польської людності, щоб залишала наші терени, ― читаємо у звіті одного з польських командирів, ― наказав поширити по українських селах і там, де є мішане населення, листівки, що наказували українцям залишити ці терени протягом 48 годин під карою смерті. Для переконання українців, що це не похвальба, в Борщовичах спалено три українські доми, що дало позитивний результат, коли українці почали виїздити з терену. Те саме зробив на периферії міста [41], на Клепарові, Голоску, Замарстинові і Збоїщах».

У кінці травня Міністерство внутрішніх справ, спираючись на інформацію, отриману від польського підпілля, повідомляло уряд в Лондоні, що кількість поляків на теренах Галичини суттєво зменшилася. «Жовківський повіт. На терені повіту залишилися лише рештки польського населення. З самої Жовкви виїхало 90 % інтелігенції, а польського населення, переважно втікачів з околиць, є там лише коло 1000 осіб. В повіті поляків фактично немає. Равський повіт. Терен повіту цілком залишений поляками. З самої Рави Руської виїхав Польський опікунчий комітет, священики та інтелігенція. В містечку залишилася тільки міська біднота в кількості близько 200 осіб. Яворівський повіт. Купка поляків знаходиться лише в самому Яворові. Радехівський повіт. Дрібні кількості залишилися ще в Радехові, Топорові, Лопатині і Стоянові». Аналогічна інформація стосується Сокальського, Кам’янського, Бродівського, Перемишлянсього, Золочівського, Бібрецького, Стрийського, Бережанського та Підгаєцького повітів.

Українські акції були тільки однією з причин, які штовхали поляків залишати Галичину. Іншою було бажання втекти перед приходом радянської влади. Незважаючи на причини, така ситуація ставала катастрофою для польського підпілля, адже позбавляла його можливості чинити опір українцям чи, тим паче, сподіватися на протистояння радянській владі.

Уже наприкінці травня, коли на повну силу велися бойові дії між обома підпільними рухами, які знову-таки обернулися масовими втратами з обох боків, реалізовано спробу бодай призупинити їхнє подальше розгортання. З пропозицією про перемир’я вийшли поляки як, очевидно, більш постраждалі у цьому конфлікті. Її було прийнято, хоча обидві сторони в протоколі зустрічі вважали за необхідне застерегти, що ініціатива перемир’я не означає слабкості з їхнього боку, а є лише виявом доброї волі у подоланні непотрібного конфлікту. Проте масштаби протистояння на той момент були настільки значними, що припинити його швидко не було жодної можливості. Тим паче наближався фронт, який призводив до дезорганізації лав обох підпільних рухів і, що найголовніше, знову загострював питання належності західноукраїнських земель.