Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Упорядники Зводу законів доклали чимало зусиль, щоб систематизувати дореформене цивільне судочинство. Відповідні закони спершу були вміщені до десятого тому Зводу разом з іншими цивільними законами[462]. У третьому виданні Зводу законів 1857 року в десятому томі було виокремлено частину II (по суті окремий том) під назвою «Закони про судочинство й стягнення цивільні»[463].

Цивільні справи поділялися на безспірні та спірні. До безспірних справ належали справи про стягнення за позиковими листами й договорами, а також справи про шкоду та насильницьке заволодіння майном. Законодавством визнавалася безспірність володіння нерухомим майном (навіть незаконного володіння до виникнення відповідного спору в суді), законно укладеного договору чи законно взятого зобов’язання. Належність безспірних справ до цивільного судочинства є спірною. Йшлося лише про діяльність поліцейських органів, яка мала зводитися до звичайного «прикладання закону». Хоча законодавець, говорячи про підвідомчість безспірних справ, наголошує, що вони можуть бути розпочаті через поліцію або через суд, ніяких особливих судових процедур розгляду безспірних справ тоді не існувало. Вони почали формуватися, але ще не мали належного законодавчого розроблення. Якщо простежити розвиток процесуального права до Судової реформи 1864 р., то видно, що процедури так званого охоронного судочинства за Статутом цивільного судочинства 1864 р., а також створення системи нотаріату значною мірою мали підґрунтям діяльність дореформених судів у так званих справах судового управління. В дореформених Законах про судочинство й стягнення цивільні лише одна примітка до статті згадує цю категорію справ, розуміючи під нею посвідчення судами певних юридичних актів, тобто діяльність, здійснення якої згодом було покладено на нотаріат. Водночас на практиці ширше розумілося коло справ судового управління як таких, у яких безспірні права та законні інтереси приватних осіб потребують додаткового ствердження через їх посвідчення судовою владою[464].

Коли мало місце звернення до суду, то справа автоматично вважалася спірною. Якщо ж справу про незаконне заволодіння розглядала поліція, то вона мала право лише відібрати показання сторін (закон називає їх позивачем і відповідачем), встановити, в чиєму володінні перебувало майно до насильницького захоплення, й поновити цей стан. Поліція не мала права вдаватися в «поширене письмове провадження», досліджувати письмові докази, приводити свідків до присяги тощо, адже це було виключним правом суду. Складно сказати, чи був адміністративний порядок захисту права простішим і швидшим за судовий, адже в поліції тяганина була не меншою, ніж у судах. Крім того, рішення поліції можна було оскаржити до суду, й усе починалося спочатку.