У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Таким чином, вечір пройшов як акт прилучення присутніх до прекрасного і навіть богемного, і лише Гриць потерпав на ньому, ревнуючи сестру до батьків і товариша. Як полягали спати, він навіть не обізвався до Петра, хоча й не заперечив, коли той попросив дозволу трохи почитати при нічникові.
Занурившись у Ролланові думки, Янчук до запівночі плавав у благодатних хвилях їх інтелектуального й ерудиційного річища, чим досі не часто міг похвалитися, ще більше відчуваючи себе пригніченим армійцем-невільником, що витрачає дорогоцінний час на муштру замість пізнання огрому Всесвіту...
Вже наступного дня Гриць із самого ранку почав агітувати Петра поїхати з ним у Вороніж, ніби щоб подивитися на історичні місця, відвідати музеї, університет, музичну школу, яку закінчила Галя, і тітку — батькову сестру, що «живе там із чоловіком-п'яницею у халупі на Шанхаї». Про справжню причину й мету тієї поїздки Гриць мовчав, але Янчук із давніх оповідей товариша знав про існування у Воронежі його коханки Зіни Горбач, як і про умови, а точніше їх відсутність, замешкання у тітки.
— Ти, ще й не сам!?! Цього лише нам не доставало! — нарешті відкрила їм господиня на довгий стук. — І де я вас покладу у себе? На чому? Чим накрию? — обурливо гиркала на Гриця, хоч той одразу ж передав їй корзину і мішок домашніх гостинців, які вони удвох доправторили сюди. — Ось тут і лягайте! — кинула на підлогу рядно й подушку. — Харчувати вас не маю чим і взагалі — ви нам тут ні до чого, баламути, гуляки й гавели!
Тітчин гнів і невдоволення та й загалом ставлення господарів до приїздців повністю проявилися вже наступного дня, як хлопці, добре виспавшись, спохопилися. Виявилося, що жодних продуктів із привезених ними вчора у тітчиній хаті не знайти, тож мусіли податися у міську їдальню, щоб там дуже скромно поїсти на невеликі Грицеві заощадження, які він планував потратити на подарунок Зіні. По обіді Петро з Грицем відвідали музеї Нікітіна і Кольцова, побували у музичній школі, сходили на міст через ріку Вороніж і затрималися у Корабельному парку, відклавши відвідини університету на завтра.
То, фактично, був лише горб, із якого, за твердженням русофілів і любителів історії, сатрап Петро Перший командував корабельних справ майстрами при побудові козацьких чайок, а не парк, бо росло тут лише кількоро дерев та стільки ж кущів навколо квітучої обнесеної лавами круглої клумби. А затрималися, бо випадково зустрілися із Зіною, що саме тут збирала друзів і подруг на вечірку з нагоди кінця учбового року. Не лише Гриць зрадів тій зустрічі, а й Петро, бо подія намічалася на всю ніч — із добротними наїдками, питвом і за відсутності господарів.
Зіна Горбач, студентка першого курсу Харківського медінституту, досить гарна і як тополька стрімко-статна, ще й не обділена розумом, була в батьків одиначкою. Незграбний Гриць Бойко, гостюючи ще позаминулого літа у своєї тітки, якось зумів закрутити їй голову так, що й вона, як Оленка в Черкасах, вже рік, як віддалася йому чи й не з власної ініціативи. Правда, коли Оленка була у Грицька просто розвагою для погамування хіті, то із Зіною він поводився дещо інакше, хоча від загальної зневаги до «жіночого насіння» не відмовлявся.
Вечір дівчата організували на славу! Крім багатого столу, був добротний патефон і сотня різноманітних платівок із піснями і танцювальною музикою. Кожна з дівчат мала свого кавалера, Петрові ж випала пухла і тілом, і душею та пухка, як подушка, Варя Чмих. Янчук сидів поряд за столом і танцював із нею весь вечір, то вже наслухався від неї про її нареченого, харків'янина-однокурсника Антося, як про дуже порядного хлопця, якого тут і порівнювати із кимось зась...
Поснули, зморені, аж над ранком, хто-де, проснулися аж по обіді і пішли веселою юрбою навідати університет, у конференц-залі якого саме виголошувалися вівати на честь майбутніх перемог на бастіонах науки та роздавалися завдання тим, що йшли на канікули набиратися сил для подальшого долання її твердинь. Кожен із виступаючих не забував повторювати, що «кадри вирішують усе», але загалом виступи нагадували алілуйщину партії та вождеві, яку Петрові слухати було противно. Не знати вже, чи спротив тому загальному прославлянню, чи бажання показати себе вивели і його неждано-негадано — як Пилипа з конопель, як не ликом шитого, не валом підперезаного та не в тім'я битого — на кафедру колись Свято-Юріївської обителі.
— Шановні товариші присутні! — пролунав його голос і змовк, ніби зламавшись. — Я не буду повторювати лжеаксіоми про те, що все найзначніше, найбільше і найвище, найпередовіше і найперше у світі вже у нас втілене, бо ви знаєте і без мене, що це не так, що це, у кращому разі, пропагандистський штамп, який декларується для месійної вселенської анексії... Ми, молодь, кладемося безоглядно у фундамент невидимого майбутнього, а ще й тепер, у спайці зі спорідненим нацсоціалізмом!.. «Історія — священна книга народів» — твердив Микола Карамзин і продовжував: «істинна, вона мусить радіти й горювати разом зі своїм народом чи народами, як справжнє побутописання», а не як алілуйщина кому б то не було. Де ж оте наше зарайдужне майбутнє, питається? Де значна частина тих, що вийшли із оцих стін із дипломами і мріяли жити краще в подальшому?.. Коли краще жити самому — егоїзм, тоді всякий потяг до кращого життя — егоцентризм, а відтак, ми не живемо, а лише животіємо, як каталізатори чийогось, а не свого, майбутнього...
— Хто він? Де взявся? З якого він курсу й факультету? Як ти смієш, негіднику, розпатякувати оці нісенітниці?! — почув Янчук викрики з президії. — Хай говорить! Дайте йому докінчити! Продовжуй! — донеслося з рядів, та два дужі хлопи потягли Петра під руки до виходу.
— Тікай якомога швидше і якнайдалі, коли не хочеш зогнити у застінках чека! — шепнув Петрові один зі здорованів на брамі університетського двору.
Янчук і сам розумів, що попав, як півень у борщ, тож за який десяток хвилин опинився аж у Зіни під двором на лавочці, вирішивши, що Гриць неодмінно приведе її сюди. І не помилився, хоч більша половина їх компанії, налякавшись, розійшлася.
— Ми від тебе, як чорт від ладану, слава Богу, відкараскалися! Ні знать не знаємо, ні чути не чули, звідки ти та хто такий, — весело доповідала Варя Чмих Янчукові, як зайшли у двір.
— Тобі дійсно грозять неприємності, — присів Гриць поряд із Петром у дворі.
— Відведи мене, Грицю, на станцію, — стишено попросив Янчук товариша.
— Не можна, бо там на тебе може чекати міліція, пропадете обидва! Ми з Варею візьмемо тобі квитка на Лиски, почекайте тут, — розважливо зауважила Зіна, кинувшись прибирати зі столів брудний посуд. — Сідайте й підполуднуйте, а ми не забаримося, — спершу через паркан оглянувши вулицю, пішли вони з двору.
Хоч і прикра подія сталася в університеті, та потягом на Лиски Петро їхав, не лише не нарікаючи, що товариш лишився ще на три дні, а навіть обрадівши, що так сталося. Перед його очима на вокзальнім майдані стояли поряд із Грицем Бойком поміркована Зіна Горбач із екзальтованою Варею Чмих, а бачив Янчук не їх, а Галю й тітку Докію у Лисках, тішачись, що і спочине там, і прохарчується належно, і зарядиться духовно на оте незнане йому майбутнє, повне якихось недобрих передчуттів.
Приїхавши, гість дійсно опинився як у раю: Галя годинами безперервно музикувала, і коли Петрові набридало те слухати, він ходив із кошиком по дворищі та збирав курячі яйця, або йшов перепнути на нове місце телицю з коровою на луці, чи заганяв додому табун качок, при тому подумки повторюючи «Думки про мистецтво» Роллана чи наспівуючи про себе безліч разів повторені Галею мелодії. Поталанило йому на свіже молоко ранками і на серйозну розмову з господарем якось увечері, у якій той назвав переїзд сюди родини «втечею від пильного спеку»...
Але все добре в людському житті кінчається швидко... Тож на четверту добу із чималим «Сидором» Гриць відпровадив Петра на станцію, де його батько забезпечив Янчука безкоштовним проїздом аж до Ізюма. Паровозний гудок зойкнув, розлучивши Петра, уже у військовій уніформі й обмотках, не лише з товаришем, а й із волею та всім людським при ній... І повіз поїзд назад до казарми Янчука — безправного раба, який мусив забути все людське, для узаконених знущань командирів, що підганяли його під лекало загального стандарту бійця, як знаряддя вбивства, калічення й грабунку того, хто жодного стосунку особисто до нього не мав і мати не бажав...