У війни не жіноче обличчя

А міни — на кожному кроці. Мін було багато. Якось зайшли до будинку, хтось першим побачив хромові чоботи, що стояли біля шафи. Уже простягнув руку, щоб узяти їх. Я крикнула: "Не чіпати!" Коли підійшла й почала розглядати, то з’ясувалося, що вони заміновані. Траплялися заміновані крісла, комоди, серванти, ляльки, люстри... Селяни просили розмінувати грядки з помідорами, картоплею, капустою. Щоб спробувати вареників, взводу довелося в одному селі розміновувати поле з пшеницею і навіть ціп, щоб обмолотити снопи...

Так ось... Пройшла Чехословаччину, Польщу, Угорщину, Румунію, Німеччину... А вражень у пам’яті залишилося мало, здебільшого згадується лише зорове фотографування рельєфу місцевості. Валуни... Висока трава... Чи то справді вона була висока, чи то нам так здавалося, бо нею неймовірно важко було пробиратися і працювати щупами й міношукачами. Трава стара... Лопухи вищі від кущів... Пригадується ще безліч струмочків та ярів. Лісові хащі, суцільні дротяні загородження з підгнилими кілками, зарослі мінні поля. Занедбані квіткові клумби. Там завжди ховалися міни, німці любили клумби. Якось на сусідньому полі копали лопатою картоплю, а ми поряд викопували міни...

У Румунії в місті Деж я квартирувала в молодої румунки, яка добре розмовляла російською. Виявилося, що її бабуся росіянка. У жінки було троє дітей. Чоловік загинув на фронті, причому в румунській добровольчій дивізії. Але вона любила сміятися, веселитися. Одного разу й мене запросила піти з нею на танці. Запропонувала своє вбрання. Спокуса була велика. Я наділа штани, гімнастерку, хромові чоботи, а поверх усього — румунський національний костюм: довгу вишиту полотняну сорочку і вовняну картату вузьку спідницю, а в талії перехопила її чорним паском. На голову накинула кольорову хустку з великими китицями. А якщо додати, що, поки повзала по горах, за літо я від засмаги почорніла, лише на скронях стирчали білі вихори, та полупився ніс, то вже мене не відрізнити від справжньої румунки. Румунської дівчини.