У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Уже я на морі, відпочиваю — і візьми розкажи комусь за столиком в їдальні, що їхала сюди і взяла військовий квиток. Я так сказала, без жодної думки або бажання похизуватися. А один чоловік за нашим столиком аж розхвилювався:
— Ні, це лише російська жінка, їдучи на курорт, може взяти із собою військовий квиток і думати, що як щось таке закрутиться, то вона відразу піде до військкомату.
Я пам’ятаю його захват. Його захоплення. Так на мене мій чоловік дивився. Цим поглядом...
Вибачте за довгий вступ... Я не вмію говорити почергово. Думка завжди у мене скаче, почуття рвуться...
Ми разом із чоловіком пішли на фронт. Удвох.
Я багато чого забула. Хоча згадую щодня...
Скінчився бій... Не вірилося, що така тиша. Він гладив траву руками, трава м’яка... І дивився на мене. Дивився... Такими очима...
Вони пішли групою в розвідку. Чекали їх два дні... Я не спала два дні... Задрімала. Прокидаюся через те, що він сидить поруч і дивиться на мене. "Лягай спати". — "Шкода спати".
І таке гостре почуття... Така любов... Серце рветься...
Я багато чого забула, майже все забула. А вважала, що не забуду. Нізащо не забуду.
Ми вже йшли Східною Пруссією, вже всі говорили про Перемогу. Він загинув... Загинув миттю... Від осколка... Моментальною смертю. За секунду мені передали, що їх привезли, я прибігла... Я його обняла, я не дала його забрати. Ховати. У війну ховали швидко: вдень загинув, якщо бій швидкий, то відразу збирають всіх, звозять звідусіль і риють велику яму. Засипають. Іноді тільки сухим піском. І якщо довго на цей пісок дивитися, то здається, що він рухається. Тремтить. Колишеться цей пісок. Бо там... Там для мене ще живі люди, вони нещодавно були живими... Я бачу їх, я з ними розмовляю... Не вірю... Ми всі ходимо і не віримо іще, що вони там... Де?
І я не дала його відразу ховати. Хотіла, щоб іще була в нас одна ніч. Сидіти біля нього. Дивитися... Гладити...
Уранці... Я вирішила, що заберу його додому. До Білорусі. А це — кілька тисяч кілометрів. Військові дороги... Плутанина... Усі вважали, що з горя я збожеволіла. "Ти маєш заспокоїтись. Тобі треба поспати". Ні! Ні! Я йшла від генерала до генерала, так дійшла до командувача фронтом Рокоссовського. Спочатку він відмовив... Ну, божевільна якась! Скільки вже у братських могилах поховано, лежить у чужій землі...
Я ще раз домоглася до нього на прийом:
— Хочете, я встану перед вами на коліна?
— Я вас розумію... Але він уже мертвий...
— У мене немає від нього дітей. Будинок наш згорів. Навіть фотографії пропали. Нічого нема. Якщо я його привезу на Батьківщину, залишиться хоча б могила. І мені буде куди повертатися після війни.
Мовчить. Ходить по кабінету. Ходить.
— Ви коли-небудь любили, товаришу маршал? Я не чоловіка ховаю, я любов ховаю.
Мовчить.
— Тоді я теж хочу тут померти. Навіщо мені без нього жити?
Він тривалий час мовчав. Потім підійшов і поцілував мені руку.
Мені дали спеціальний літак на одну ніч. Я увійшла до літака... Обняла труну... І знепритомніла...»
Єфросинія Григорівна Бреус,
капітан, лікар
«Розлучила нас війна... Чоловік — на фронті. Я евакуювалася спочатку до Харкова, а потім до Татарії. Улаштувалася там працювати. І ось одного разу мене розшукують, а моє дівоче прізвище Лісовська. Гукають усі: "Совська! Совська!" І я тоді відгукуюся: "Це я!" Мені кажуть: "Ідіть у НКВС, беріть пропуск і їдьте до Москви". Чому? Мені ніхто нічого не пояснив, і я не знала. Воєнний час... Їду й думаю, може, чоловік поранений, може, мене до нього викликають.
А я вже чотири місяці від нього нічого не отримувала, ніяких звісток. У мене такий намір, якщо я його знайду без рук, без ніг, каліку, заберу і відразу додому. Якось житимемо.
Приїжджаю до Москви, заходжу за адресою. Там написано: "ЦК КПБ", тобто наш білоруський уряд, і там таких, як я, дуже багато. Ми цікавимося: "Що? Чому? Навіщо нас зібрали?" Кажуть: "Про все дізнаєтеся". Зібрали нас усіх у великому залі: там наш секретар ЦК Білорусі, товариш Пономаренко, інші керівники. У мене запитали: "Чи хочете ви туди, звідки приїхали?" Ну, звідки я приїхала — з Білорусі. Звісно, хочу. І мене направляють до спецшколи. Починають готувати, щоб відправити в тил ворога.
Сьогодні закінчили навчання, а вже наступного дня посадили нас на машини і повезли до лінії фронту. Потім ми пішки пішли. Я не знала, який той фронт і яка вона — нейтральна смуга. Команда: "Приготуватися! Готовність — номер один". "Бах!" — вистрілили ракети. Сніг, бачу, білий-білий, а тут смуга людей, це ми один за одним лягли. Нас багато. Ракета згасла, пострілів немає. Нова команда: "Бігом!" — і ми побігли. І так пройшли...