У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
А знаєте... У нас чесна розмова... Я ні про кохання, ні про дитинство намагалася на війні не згадувати. І про смерть теж. М-м-м... У нас чесна розмова... Так от... Я вже казала: у мене було багато забороненого, щоб вижити. Особливо ласкаве й ніжне я собі заборонила. Навіть думати про це. Згадувати. Пам’ятаю, що вперше у визволеному Львові дали нам кілька вільних вечорів. Уперше за всю війну... У міському кінотеатрі батальйон дивився кінофільм. Спочатку якось незвично було сидіти в м’яких кріслах, бачити красиву обстановку. Затишно й тихо. Перед початком сеансу грав оркестр, виступали артисти. У фойє влаштували танці. Танцювали полечку, краков’як, падеспань і закінчували незмінною "Російською". Так дивно діяла на мене музика... Навіть не вірилося, що десь стріляють і нам невдовзі знову на передову. Десь поряд смерть.
Але вже за день моєму взводу було наказано прочесати пересічену місцевість від містечка до залізниці. Там підірвалося кілька машин. Міни... Уздовж шосе пішли розвідники з міношукачами. Мрячив холодний дощик. Усі змокли до рубця. Чоботи мої розбухли, стали важкими, ніби підошви із заліза. Я підіткнула поли шинелі за ремінь, щоб не плуталися під ногами. Попереду мене на повідку йшла моя собачка Нелька. Знайде набій або міну, сяде біля неї і чекає, поки розміновують. Мій вірний дружок... І ось Нелька сіла... Чекає і скавчить... А тут передають ланцюгом: "Лейтенанте, до генерала".
Озирнулася: на путівці стояв "віліс". Я перестрибнула через кювет, на ходу осмикнула поли шинелі, поправила ремінь і пілотку. Усе одно вигляд у мене був затрапезний.
Підбігши до машини, відчинила дверцята і почала доповідати:
— Товаришу генерал, за вашим наказом...
Почула:
— Відставити...
Витягнулася по стійці "струнко". Генерал навіть не повернувся до мене, а крізь скло машини дивиться на дорогу. Нервує і часто поглядає на годинник. Я стою. Він звертається до свого ординарця:
— Де ж той командир саперів?
Я знову спробувала доповісти:
— Товаришу генерал...
Він нарешті повернувся до мене і з досадою:
— На біса ти мені потрібна!
Я все зрозуміла і мало не розреготалася. Тоді його ординарець першим здогадався:
— Товаришу генерал, а може, вона і є командиром саперів?
Генерал втупився в мене:
— Ти хто?
— Командир саперного взводу, товаришу генерал.
— Ти — командир взводу? — обурився він.
— Так, товаришу генерал!
— Це твої сапери працюють?
— Так точно, товаришу генерал!
— Завела: генерал, генерал...
Виліз із машини, пройшов кілька кроків вперед, потім повернувся до мене. Постояв, зміряв очима. І до свого ординарця:
— Бачив?
А в мене спитав:
— Скільки ж тобі років, лейтенанте?
— Двадцять, товаришу генерал.
— Звідки родом?
— Сибірячка.
Він ще довго розпитував мене, запропонував перейти до їхньої танкової частини. Обурювався, що я була в такому затрапезному вигляді: він би не допустив цього. Їм сапери конче потрібні. Потім відвів мене вбік і показав на лісок:
— Он там стоять мої коробочки. Я хочу пропустити їх цією залізницею. Рейки і шпали зняті, але дорога може бути замінованою. Допоможи танкістам, перевір дорогу. Тут зручніше і ближче рухатися до передової. Знаєш, що зветься раптовим ударом?
— Знаю, товаришу генерал.
— Ну, бувай здорова, лейтенанте. Неодмінно доживи до перемоги, вона вже близько. Розумієш!
Залізниця справді була замінована. Ми перевірили.
Усім хотілося дожити до перемоги...
У жовтні сорок четвертого наш батальйон у складі двісті десятого окремого загону розмінування разом із військами Четвертого українського фронту вступив на територію Чехословаччини. Усюди нас радісно зустрічали. Кидали квіти, фрукти, пачки сигарет... Розстилали на мостових килими... Те, що дівчина командує взводом чоловіків та ще сама сапер-мінер, стало сенсацією. Я була пострижена під хлопчика, ходила в штанях і кітелі, повадки з’явилися чоловічі, словом, була схожою на підлітка. Іноді в’їжджала до села на коні верхи, тут уже дуже важко було визначити, що за вершник, але жінки чуттям вгадували і придивлялися до мене. Жіноча інтуїція... Було смішно... Здорово! Я приходила на квартиру, де мала пристати, і тут господарі дізнавалися, що їх постоялець офіцер, але не чоловік. З подиву багато хто стояв, розтуливши рота... Німе кіно! Але мені це... М-м-м... Мені це навіть подобалося. Подобалося дивувати в такий спосіб. Те саме було в Польщі. Пам’ятаю, в одному селі старенька погладила мене по голові. Я здогадалася: "Цо пані роги на мнє шука?" Вона зніяковіла і сказала, мовляв, ні, просто хотіла пожаліти мене, "таку млоду панєнку".