У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Чи можна про це розповісти? Що піддається словам і нашим почуттям? А що — невимовне? Запитань у мене дедалі стає більше, а відповідей менше.
Іноді я повертаюся додому після зустрічей з думкою, що страждання — це самотність. Глуха ізоляція. Іноді мені здається, що страждання — особливий вид знання. Міститься щось у людському житті, що іншим шляхом неможливо передати і зберегти, найпаче у нас. Так створений наш світ, так створені ми.
З однією з героїнь цієї глави ми зустрілися в аудиторії Білоруського державного університету. Студенти шумно й весело складали свої зошити після лекції. «Якими ми були тоді? — відповіла вона запитанням на моє перше запитання. — Ось такі, як вони, мої студенти. Тільки одяг не такий і прикраси у дівчат простенькі. Залізні каблучки, скляне намисто. Прогумовані капці. Не було ще цих джинсів, магнітофонів».
Я дивилася вслід студентам, а розповідь вже починалася...
«До війни ми з подругою закінчили університет, під час війни — саперну школу. Їхали на фронт уже офіцерами... Молодшими лейтенантами... Зустріли нас так: "Молодці, дівчатка! Добре, що приїхали, дівчатка. Але нікуди ми вас не відправимо. Залишитесь у нас при штабі". Це нас так зустріли в штабі інженерних військ. Тоді ми розвертаємося і йдемо шукати командувача фронтом Малиновського. Коли ми ходили, селищем рознеслося, що якісь дві дівчини шукають командувача. Підходить до нас офіцер і каже:
— Покажіть свої документи.
Подивився.
— Чому ви шукаєте командувача, вам же треба до штабу інженерних військ?
Ми йому відповідаємо:
— Нас прислали командирами саперних взводів, а хочуть залишити при штабі. А ми добиватимемося, щоб тільки — командирами саперних взводів і тільки — на передову.
Тоді той офіцер знову веде нас до штабу інженерних військ. І довго вони там всі говорили й говорили, набилася повна хата людей, і кожний радить, а хто й сміється. А ми наполегливо тримаємося свого, що, кажемо, ми маємо направлення, ми маємо бути тільки командирами саперних взводів. Тоді цей офіцер, який нас привів, розлютився:
— Панянки! А ви знаєте, скільки живе командир саперного взводу? Командир саперного взводу живе лише два місяці...
— Знаємо, тому й хочемо на передову.
Нічого не вдієш, виписують нам направлення:
— Ну, гаразд, ми вас відправимо до п’ятої ударної армії. Що означає "ударна армія", ви, мабуть, знаєте, сама назва про це свідчить — завжди передова.
Яких тільки страхів ми від них наслухалися. А ми раді:
— Згодні!!!
Приїхали до штабу п’ятої ударної, там сидить такий інтелігентний капітан, він нас дуже красиво прийняв, але як почув, що ми маємо намір бути лише командирами саперних взводів, схопився за голову:
— Ні-ні! Що ви? Знайдемо вам роботу тут, при штабі. Ви що, жартуєте, там же лише чоловіки, і раптом за командира буде жінка — це нісенітниця. Що ви, що ви!!!
Протягом двох днів вони нас там обробляли. Прямо сказати... Умовляли. Ми не відступили: лише командирами саперних взводів. Від свого — ані кроку. Але й це ще не кінець. Нарешті... Нарешті отримали призначення. Привели мене до мого взводу... Солдати дивляться: хто з глузливою посмішкою, хто зі злістю навіть, а той так поведе плечима — відразу все зрозуміло. Коли командир батальйону представив, що ось, мовляв, вам новий командир взводу, всі відразу завили: "У-у-у-у..." Один навіть сплюнув: "Тьху!"
А за рік, коли мені вручали орден Червоної Зірки, ті самі хлопці, хто залишився живим, мене на руках до моєї землянки несли. Вони мною пишалися.
Якщо запитаєте, якого кольору війна, я вам скажу — кольору землі. Для сапера... Чорного, жовтого, глиняного кольору землі...
Десь ми йдемо... Ночуємо в лісі. Розклали багаття, і горить це багаття, і всі сидять тихо-тихо, а деякі вже й поснули. Я засинаю, дивлячись на вогонь, я сплю з розплющеними очима: якісь метелики, якісь мошки летять на вогонь, летять всю ніч, ні звуку, ні шереху, вони безмовно зникають у цьому великому багатті. Наступні вслід летять... Прямо сказати... Ось так і ми. Йшли і йшли. Котили потоком.
Через два місяці мене не вбило, через два місяці мене поранило. Вперше поранило легко. І я покинула думати про смерть...»
Станіслава Петрівна Волкова,
молодший лейтенант,
командир саперного взводу
«У дитинстві... Я розпочну зі свого дитинства... А на війні я найбільш боялася згадувати дитинство. Саме дитинство. Найніжніше на війні не можна згадувати... Ніжне не можна... Тут — табу.