У війни не жіноче обличчя

"Покупці"! Вони були високі, стрункі, затягнуті портупеями. Шинелі новісінькі, чоботи начищені до блиску, зі шпорами. Оце так! Таких ми ще не бачили. Вони позаходили до штабного вагона, а ми притиснулися до стінки послухати, що там казатимуть. Начальник показував наші списки і коротко характеризував: хто така і звідки родом, освіта. Нарешті ми почули: "Всі згодяться".

Тоді начальник вийшов із вагона і наказав нам шикуватися. Запитали: "Чи бажаєте навчитися мистецтву воювати?" Ну, як же ми можемо не бажати, звісно, бажаємо. Дуже! Мріємо! Навіть ніхто з нас не запитав: де навчатися і на кого? Наказ: "Старший лейтенанте Митропольський, везіть дівчат до училища". Кожна наділа на плечі свій "сидір", стали по двоє, і повів нас офіцер вулицями Москви. Улюблена Москва... Столиця... Навіть у цей важкий час гарна... Рідна... Офіцер ішов швидко, сягнистими кроками, ми не встигали за ним. Тільки на зустрічі в Москві на день тридцятиріччя Перемоги Сергій Федорович Митропольський зізнався нам, колишнім курсанткам Московського Військово-інженерного училища, як він соромився вести нас по Москві. Він намагався подалі відійти від нас, щоб на нього не звертали уваги. На цей дівочий табун... Ми цього не знали і майже бігом наздоганяли його. Гарні ж ми, напевно, були!

Так от... З перших же днів занять схопила два наряди поза чергою: то аудиторія холодна мене не влаштовувала, то іще щось. Знаєте, шкільні звички. Ну, і отримувала по заслузі — один наряд позачергово, другий... Незабаром ще і ще. Під час розводу на вулиці курсанти побачили мене й почали сміятися: штатний днювальний. Їм, звісно, смішно, а я на заняття не ходжу, вночі не сплю. Удень постійно стою коло дверей на тумбочці, а вночі натираю в казармі підлогу мастикою. Як тоді робилося? Зараз поясню... Детально... Це не так, як тепер, тепер бувають різні щітки, натирачі тощо. А тоді... Після відбою знімаєш чоботи, щоб не забруднити мастикою, обмотуєш ноги шматками старої шинелі, робиш мов би постоли, замотуєш шпагатом. Розкидаєш мастику по підлозі, розтираєш щіткою, та не капроновою, а волосяною, від якої прилипають жмути, і тоді вже починаєш шурувати ногами. Терти потрібно до дзеркального блиску. Ото за ніч натанцюєшся! Ноги гудуть і німіють, спину не розігнеш, потом умиваєшся. Уранці навіть немає сили прокричати роті: "Підйо-о-ом!" А вдень теж присісти ніколи, бо днювальний завжди має стояти коло тумбочки. Одного разу зі мною стався казус... Смішно... Стою коло тумбочки, тільки впоралася з прибиранням у казармі. Так захотілося спати, що відчуваю — зараз упаду. Оперлася на тумбочку і задрімала. І раптом чую, що хтось відчиняє двері до приміщення, підхопилася — переді мною стоїть черговий по батальйону. Я скинула руку і доповілаї: "Товаришу старший лейтенант, рота перебуває на відпочинку". А він так пильно дивиться на мене і не може приховати усмішку. І тут я здогадалася, що я, як лівша, поспіхом приклала до шапки ліву руку. Спробувала швидко змінити її на праву, але було вже пізно. Знову проштрафилася.