У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
У партизанський загін якимось дивом мені прийшов лист від чоловіка. Було стільки радості, так несподівано, два роки я про нього нічого не знала. А тут — літак скинув їжу, боєприпаси... І пошту... І в цій пошті, в тому мішку брезентовому мені — лист. Тоді я звертаюся письмово до ЦК. Я написала, що все робитиму, аби лише ми з чоловіком були разом. І цей лист тихесенько від командира нашого загону я передала льотчику. Невдовзі дізнаюся новини: передали по зв’язку — після виконання завдання нашу групу чекають у Москві. Усю нашу спецгрупу. Пошлють на нове місце... Усі мають летіти, а Федосенко — так та неодмінно.
Чекаємо ми літака, а це ніч, темно, як у бочці. І якийсь літак кружляє вгорі, а потім як дасть по нас бомбами. Це був "мессершмітт", німці нашу стоянку засікли, він пішов на новий розворот. А тим часом наш літак опускається — "У-2", і якраз під ялинку, де я стояла. Цей льотчик трохи присів над землею і давай відразу підніматися, тому що він побачив: німець зараз розвернеться і знову піде стріляти. Я зачепилася за крило і кричу: "Мені до Москви! У мене дозвіл!" Він навіть матюкнувся: "Сідай!" Так ми і летіли з ним удвох. Не було ні поранених... Нікого.
У травні місяці в Москві я ходила у валянках. Прийшла до театру у валянках. І було прекрасно. Пишу чоловікові: як нам зустрітися? Я поки в резерві... Але мені обіцяють... Усюди прошу: пошліть мене туди, де чоловік, дайте мені хоча б два дні, мені лише раз подивитися на нього, а потім я повернуся і посилайте куди хочете. Усі знизують плечима. Але я все ж таки дізнаюся за номером пошти, де мій чоловік воює, і їду до нього. Приїжджаю спочатку до обкому партії, показую цю адресу чоловіка, документи, що я дружина, і кажу, що хочу зустрітися з ним. Мені відповідають, що це неможливо, він на передовій, рушайте назад, а я вся така побита, така голодна, і як це — назад? Пішла до військового коменданта. Він подивився на мене і наказав, щоб мені дали трохи одягнутися. Дали мені гімнастерку, ремінь підперезатися. І він почав мене відмовляти:
— Ну що видам дуже небезпечно, де ваш чоловік...
Я сиджу і плачу, тоді він зглянувся, дав мені перепустку.
— Вийдете, — мовить, — на шосе, там стоятиме регулювальник, і він вам покаже, як їхати.
Знайшла це шосе, знайшла цього регулювальника, посадив він мене на машину, і я їду. Приїжджаю до частини, там всі дивуються, всі кругом військові. "А ви хто?" — питають. Я не можу сказати — дружина. Ну, як таке скажеш, кругом бомби рвуться... Я відповідаю — сестра. Навіть не знаю, чому я так сказала — сестра. "Почекайте, — кажуть мені, — ще шість кілометрів туди треба йти". Як це я буду чекати, коли я так далеко добиралася? А якраз звідти машина за обідом прийшла, і там був старшина такий рудуватий, веснянкуватий. Він каже:
— О, я Федосенка знаю. Але то в самій траншеї.
Ну, вмовила я його. Посадили мене, їду, ніде нічого не видно... Ліс... Лісова дорога... Мені це в новину: передова, але ніде нікого. Зрідка десь пострілюють. Приїхали. Старшина запитує:
— А де Федосенко?
Йому відповідають:
— Вони вчора пішли в розвідку, їх застав світанок, і вони там пережидають.
Але зв’язок у них є. І йому по зв’язку сказали, що приїхала сестра. Яка сестра? Кажуть: "Руда". А сестра в нього чорна. Ну, раз руда, він відразу здогадався, яка сестра. Не знаю, як він там виповз, але Федосенко незабаром з’явився, і ми там влаштували зустріч. Радості було...
Пробула я з ним один день, другий і вирішую:
— Іди до штабу і доповідай. Я з тобою тут залишуся.
Він пішов до начальства, а я й не дихаю: ну, що коли скажуть, щоб за двадцять чотири години ноги її не було? Це ж фронт, це зрозуміло. І раптом бачу — йде до землянки начальство: майор, полковник. Вітаються за руку всі. Потім, звісно, сіли ми в землянці, випили, і кожен сказав своє слово, що дружина знайшла чоловіка в траншеї, це ж справжня дружина, документи є. Це ж така жінка! Дайте подивитися на таку жінку! Вони такі слова говорили, вони всі плакали. Я той вечір протягом усього життя згадую... Що в мене ще залишилося?
Зарахували санітаркою. Ходила з ним у розвідку. Б’є міномет, бачу — впав. Думаю: убитий чи поранений? Біжу туди, а міномет б’є, і командир кричить:
— Куди ти преш, бісова баба!!!
Підповзу — живий... Живий!