Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Потім тисячу прекрасних самоцвітів осяйних,
Що несуть романські кури, цар приніс для молодих;
До яєць голубки схожих, перлів цар добув для них,
Дав ще й тисячу їм коней, наче схили гір, гладких.
Дев'ять таць цар дав Фрідону, перло виклавши на таці,
Дев'ять огирів у збруї, в гарно прибраній кульбаці.
Цар індійський, щоб оддячить, звівся - стихло все в палаці;
Трохи випив він, та хмелю не було і на признаці.
Що сказать іще я можу? Цілий місяць дні минали,
А бенкети не спинялись, і гриміли співом зали.
Таріел од них невпинно в дар приймав чудові лали,
Що, мов сонце, всіх присутніх ясним сяйвом заливали.
Таріел проміння сипав, схожий на ясну зорю,
Та послав він Автанділа проказати так царю:
«Біля тебе бути - щастя, але я в думках горю,
Що свій край лишити в скруті не годиться владарю.
Хист і вивченість віщує смерть невивченій юрбі!
Якщо ворог там нашкодить - буде болісно й тобі.
Мушу їхати, щоб недруг не вчинив біди в злобі,
Та до тебе, повен щастя, я вернуся, далебі!»
Ростеван сказав: «О царю, не вагайся в цих ділах!
Те чини, що є найкращим,- що ж, виводь війська на шлях,
Автанділ з тобою рушить, меч затиснувши в руках,-
І рубай на клапті зраду, ворогів топчи у прах».
З відповіддю отакою Автанділ вернувсь назад,-
Таріел промовив: «Змовкни, стисни знов кристалів ряд!
Як ти, сонце, кинеш місяць, не зазнавши ще й розрад?»
Автанділ відмовив: «Марно каже це до брата брат.
Ти підеш звідсіль і станеш журно думати в путі:
«Любить жінку він, покинув друга тут на самоті».
Ні, з тобою не розстанусь, так велять чуття святі.
Ах, товариша покинуть - це найтяжче у житті!»
Мов кришталь, в трояндах скритий, зазвучав солодкий сміх,-
Таріел сказав: «Без тебе я навік зречуся втіх.
Хочеш ти - іди за мною, та не мій це буде гріх!»
Автанділ почав одразу вояків збирать своїх.
Рать згромадилась арабська, що здолати всіх змогла б,-
Тисяч вісімдесят люду; зброю кожен взяв араб,-
Сяяв панцир хваразмійський, кінь блищав, немов єдваб.
Ростеван їв жовч розлуки і від розпачу заслаб.
При розлуці дві красуні, дві зорі в гіркім плачі,
Дві сестри названі й вірні, сяйні, наче дві свічі,
До грудей грудьми припали, сльози струменем ллючи.
Стисли серце затремтіле всі присутні глядачі.
Місяць, стрівши зоряницю - сяйво ранішнє бліде,
Світить вкупі з нею; згодом місяць никне й зірка йде,
Бо нема при деннім світлі місця в небі їм ніде.
На високі гори сходить люд, що їх появи жде.
Дві зорі - двох дів створивши, бог обом накреслив путь
До розлуки,- тою путтю не по власній волі йдуть;
Губ троянди поєднавши, плачуть, сльози гірко ллють.
Всі, що з ними розстаються, і життя не бережуть!
Нестан-Джар сказала: «Ліпше не було б оцих стрівань,
Бо тоді я при розлуці не розтала б від страждань.
Люба! Хоч листи до мене посилать не перестань!
Через тебе я згоряю, через мене ти розтань!»
Тінатін їй відказала: «Сонце! Я тебе люблю;
Я про тебе не забуду! Мучить біль мене - терплю,
Та у бога вже я смерті, а не довгих літ молю.
Стільки днів живи на світі, скільки сліз я тут проллю!»
Так розсталися. Красуня, що лишилась без дружини,
Поглядала вслід тієї, що відходила з країни
І назад дивилась,- мучив душу пломінь самотини.
Я про бажане не змовив і десятої частини!
Шаленів та божеволів при від'їзді їх Ростан,
Він казав стокротно: «Горе!», і зітхав, і млів од ран,-
Сліз гарячий струмінь лився, мов ключем кипів казан.
Таріел стояв похмурий, у печалі никнув стан.
М'яв цілунком цар троянди Таріела красовиті,
Мовив: «Мрією здаються дні, що спільно тут прожиті!
Більше в двадцять раз віднині я тужитиму на світі,-
Ти життя нам дав, а зараз будемо тобою вбиті».
Таріел, з царем простившись, скакуна погнав учвал.
Заросили слізьми поле вояки та весь загал, Всі казали:
«Ти відходиш, занедбавши сонця шал!» Відповів він: