Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
Та молю вас, щоб пощаду ви дали його ділам.
Випромінний, наче сонце, він про це благає сам,
Він, що є моїм світанком, що знайшов мені бальзам.
Вдвох ми смієм вас благати дати ласку нам в наділ,-
Біль пізнавши мій, зневажив болем власним Автанділ.
Вас не стану турбувати я переказом всіх діл,
Та й пригоди наші довгі розказать - забракне сил.
Ваші діти закохались, діва в нього, він - у діву.
Я пригадую, як в тузі сльози він точив, мов зливу,
І благаю вас уклінно не піддатись більше гніву:
Міцнорукому сміливцю дать дочку свою щасливу.
Вам щось інше, окрім цього, я сказати не здолію!»
І тоді він витяг хустку, пов'язав її на шию,
На коліна впав, благавши, наче в батька, про надію.
Дивувались всі присутні, як узріли цю подію.
Розгубився цар, узрівши на колінах силая,
Відступив назад, і слізна полилася течія.
Цар сказав: «У цю хвилину радість серця втратив я,
Бо в приниженні твоєму є провина і моя.
Хто б, коли чогось ти просиш, не волів тобі годити?
Не пожалую я доньки, хоч її хотів би вбити
Чи рабинею зробити. Небеса пройди усі ти,-
Навіть там не зможеш рівних Автанділові зустріти!
Бог послав нам Автанділа,- звідки прийде кращий зять?
Вже віддав дочці я царство, їй належить владу взять,-
Хай цвіте тепер троянда, мій вогонь почав згасать.
Чи перечити я можу, їх бажання зневажать?
Хоч рабу якомусь доньку ти віддав би,- не перечу;
Лиш безумний занедбав би волю вашу молодечу!
Я кохаю Автанділа, тяжко зніс його я втечу,-
Бог для мене свідком,- бачив він журбу мою старечу!»
Таріел, цю річ почувши, до царевих ніг схилився,
В шанобливому поклоні ниць на землю повалився.
Цар тоді ласкаво знову Таріелу поклонився,
І були взаємно вдячні, і ніхто з них не лютився.
На коні Фрідон, як вісник, враз помчав до Автанділа,-
Радістю за побратима в нього теж душа раділа.
Взяв тужливця він з собою, але їхав той несміло,
Бо від сорому змаліла витязівська в нього сила.
Цар йому назустріч звівся - витязь зліз з коня повільно,
Хустку витягнув і нею затулив обличчя щільно;
Сонце крилось в хмарах, вітер на троянду дмухав сильно,
Та краси не заховати, і вона сіяла вільно!
Цар хотів своїм цілунком втерти сльози каяття -
Автанділ припав уклінно до царевого взуття.
Цар сказав: «Зведись! Ти гідно мужнє виявив чуття!
Нащо сором цей? Відданий ти мені на все життя».
Цар, його поцілувавши, висушив ридань сліди:
«Ти згасив мій пал пекучий свіжим струменем води.
З тою, що зімкнула щільно, мов агати, вій ряди,
Я тебе з'єднаю. Леве, поспішай, до сонця йди».
Цар і витязь цілувались, обіймались, наче рідні,-
Сівши поруч, цар до лева мовив речі відповідні:
Тінатін і всю державу він віддасть у руки гідні.
Той сповна відчує радість, хто пройшов крізь горе й злидні.
«Я сказать щось інше хочу! - витязь вимовив поштивний.-
Чом не хочеш ти побачить лик індійської царівни?
Вирушай на зустріч з нею, заведи в палац свій дивний,
Хай осяє всіх присутніх блиск царівни сонцерівний!»
Він гукнув на Таріела. До Нестан тоді помчали,
І обличчя голіафів, наче сонце, засіяли:
Мали те, чого хотіли, осягли, чого бажали;
Мирно їх мечі мигтіли, скоро й квапно втрьох скакали.
Цар, з коня зійшовши, діві привітання гідно склав;
Блиск царівни світлосяйний царські очі засліпляв.
Діва вийшла з паланкіну,- цар побіля неї став
І красу її сліпучу, як шалений, вихваляв.
Він промовив: «Як прославить сонця сяєво безхмарне?
Хто безумний через тебе,- о, безумство в тих не марне!
Світло місяцеподібне, сонцерівне, добродарне!
Бачу я оці фіалки, цих троянд цвітіння гарне».
Всіх людей вражав навколо блискавичний зір її;
Дивлячись на неї, люди очі мружили свої,-
Наче сонце, блиск сліпучий звеселяв усі краї.
Де вона ішла, за нею глядачів ішли рої.
Кінно рушили до міста, де лунала вже яса.
Сім планет лиш діві рівні; прикрашала небеса