Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
А тому й вчинив я справи, за які складу одвіт.
Мов лелітки на жупані, щастя здер із мене світ.
Вбий мене, в усім я винен, більш провина нічия!
Ось прийшло п'ятсот вазірів,- хай зітне рука твоя їхні голови,
хай ллється кров, як річки течія,
Безневинного ж вояцтва не вбивай, благаю я!»
Всі його молили тужно, постававши на коліна:
«Божим іменем благаєм, хай проститься нам провина!»
Ниць упав Рамаз. Горіла в Таріела мисль єдина:
Бог розкаяних прощає, не простить хіба людина?
Хто посмів би, грішним бувши, не вестися милостиво?
Пил на голови та попіл люди сипали журливо -
Так благали й ніневійці небо, гнівне справедливо.
Те, що раптом розв'язалось, знову зв'яже світ на диво.
Прочитав у книгах мудрих слово я, не всім ще знане:
Справжнім подвигом для мужа ось що мусить бути зване -
Витязь, ворога здолавши, забивать його не стане.
Хай це кожен знає, в кого серце мужності віддане!
Таріел пом'якшав, ставши богом в праведних ділах:
«їх не вб'ють. Коли охопить переможеного жах,-
Знов він скрутить те, що хибно розплелось в його руках.
Заподіяне нещастя я в один поправлю мах».
Всі його благословляли, дивувались з мудрих справ,
І молили ласки в бога, щоб йому він щастя дав,
Бо життя, а не загибель Таріел їм дарував,-
Тільки меч його неситий плоті воїнів жадав.
Підійшла зоря Муштарі, знявши з лику покривало,
Щоб згасить солодким словом почуття, що в нім палало.
Зібрались війська Рамаза - всіх долин для них замало,
І над Індією сяйво, наче стовп небесний, встало.
Поспішав гонець до війська, що тлумилось між долин:
«Не заб'є він з вас нікого, дав помилування він».
Всі його благоловляли, загримів на сполох дзвін:
«їде витязь, що у битві багатьох забив один!»
Всі йдуть навстріч Таріелу, величальний клич гуде.
Прапор свій індійці бачать серед війська, що іде,
І очам не вірять, кажуть: «Нас підступна зрада жде» -
І ридають, бо не видно Таріела аніде.
Таріел до них під'їхав і гукнув: «Ось я, ваш цар!
Я веду моє світило, блискавичний лику чар.
Дав мені орлині крила милостивий бог у дар.
Йдіть сюди! Розлука з вами нас гнітила, як тягар».
Всі, царя впізнавши, бігать почали туди й сюди;
Світлом сповнились тераси, огорожі та сади.
Всі кричали гучно: «Недуг нас покинув назавжди!
Нині бог явив нам ласку, не прирікши до біди!»
Люди брами розчинили, принесли від них ключі,
Та були в жалобу вбрані всі присутні глядачі;
У саду троянднім - вогкість: жінка й витязь у плачі,
Впали воронові крила, кришталі ясні б'ючи.
Вихователя згадавши, збожеволів учень вкрай;
Мов огонь, пекучі сльози із очей ронив силай,
Бив себе в чоло і плакав, виявляв страшний відчай,
Кришталевими граблями розгрібав агатний гай.
В мить, коли зустрів вазірів, що жалобу зодягли,
Таріел одчайно скрикнув, аж простори загули,-
Наче злива, кров і сльози по обличчю потекли.
Підійшли вони до нього; наче сина обняли.
До журливого подружжя люди йдуть, значні і прості.
Сил нема ридати в діви, знепритомнілої з млості,-
Відломились на троянді, впавши вниз, квітучі брості.
І ніхто не посміхнеться, бо журбу вчувають гості.
Йде до них сама цариця, бачить їх лице прозоре, Каже їм:
«Ридати годі!», їх вгамовує, говоре:
«Вже зміняється на ласку боже гнівання суворе,-
Ми його хвалити мусим, не казати тужно: «Горе!»
Обіймає Таріела, стан його стискає сильний,
Мовить: «Полум'я загасло, та пече вогонь повільний.
Помовчи, мене послухай і стамуй свій зойк свавільний:
Вас вернув мені живими бог, сиріт розрадник пильний».
Каже матері красуня: «Що робити нам, о мати?
Ти була в червоних строях, а вдягла жалобні шати.
Трон отець мій кинув. Горе! Більш не буде він сіяти».
Мати сльози їй втирає: «Нащо кажеш ці слова ти?»
Лик дочки вона цілує, уст її троянди ніжні,
Пестить зморене алое, мне пелюстки білосніжні,