Витязь у тигровій шкурі
- Автор: Руставели Шота
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: К.: Дніпро, 1983
- Переводчик: Бажан Микола
- Жанр: Древневосточная литература
Электронная книга - «Витязь у тигровій шкурі». Краткое содержание книги:
«Як я плачу, так не плакав навіть Сал!»
Від'їздили, за собою везучи тяжку вантагу, Автанділ,
Фрідон і з ними Таріел, що вів ватагу,-
Війська вісімдесят тисяч, радих виявить відвагу.
Мчали витязі. Якому з них віддати перевагу?
Втрьох летять вперед - не створить рівних їм господь ніколи!
Хто посміє їх спинити? Зразу б опір побороли!
На обід стають у полі, всі оглянувши околи,-
Не маслянку п'ють, а вина, що в дзвінкім струмку хололи.
ТАРІЕЛ ДІЗНАЄТЬСЯ ПРО СМЕРТЬ ІНДІЙСЬКОГО ЦАРЯ
Караван великий вийшов з-за гірського перевалу.
Коні й люди, вбрані в чорне, йшли над прірвою помалу,
Кожен пасмами волосся вкутав голову оспалу.
Цар звелів: «Ведіть сюди їх! Тут ми станем для привалу».
Тих купців з їх старшиною враз приводять на узлісся.
Цар питає: «Хто такі ви? Чом у чорне зодяглися?»
Кажуть: «Там, звідкіль вертаєм, ці звичаї повелися,-
Ми із Індії додому, до Єгипту подалися».
Раді витязі, що стрілась валка з Індії торгова,
Та ховаються, щоб радість їх не зрадила раптова.
Таріел купцям говорить по-індійськи, та ні слова
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»
Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».
Старшина купців речисто так до витязів прорік
«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -
алое, й зуби - мов перлини, й лали щік.
Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -
Через неї знищив нині землі Індії пожар.
Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло -
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.
Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»
Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»
Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.
Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита - маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.
Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.
За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.
Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!
Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»
Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,
Я молю тебе - за кривди ти мені прощення дай».
Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.
Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!