Чорний замок Ольшанський

— Це тобі адреса і телефон Ярослава Мирошевського. Колишній юрист. Колишній прокуратор у Кладно. І, найголовніше, не пам'ятаю вже, чи він, окружний прокуратор, займав у 1939 році, на процесі Криштофа Висоцького, крісло обвинувача, чи він тоді поступився цим місцем своєму віце-прокуратору… Так що і без архіву повинен дещо пам'ятати.

— Добре.

— Коли поїдеш?

— Н-ну-у… завтра в мене тут ще сякі-такі… справи, — я згадав про пропозицію Лигоновського і, цілком для себе несподівано, вирішив, що поїду з ним. — Післязавтра — це напевне.

— Ну, брате, тоді тобі щастить. І ми післязавтра машиною добираємось. Підкинемо тебе до Кладно, а якщо не затримаєшся надовго і дуже попросиш, то підкинемо майже до Ольшан. Перед самим містечком у нас поворот.

— Хто та хто їде?

— Я, Клепча… — Видно, він помітив гримасу на моєму обличчі і тому додав: — Ну, й Адам ось збирався, здається, до тебе рибу ловити.

— Риби багато.

— Ну от, — сказав Адам, — підкинете мене до Кладно, за лишимо Антона, а я наступного дня приїду. Так, повірте буде краще. Щось і мене, старого коня на спочинку з подвійною порцією вівса, ці ножички та дами з ченцями зацікавили. Може, свіжим оком щось і помічу.

— А може, й так краще, — згодився Щука. — Ти ж не при ділі. Просто, може, поговорити увечері, з вудкою посидіти. Нехай зайвих розмов не буде.

Ми заварили свіжої кави, але подумали, що цим напевне зробимо собі безсоння, якщо до «цього» не додати по малому коньяку, і сиділи тепер коло низенького стола, як три пенсіонери, які чесною працею заслужили собі гідну пенсію і зараз кейфують, але все ніяк не можуть забути «дела давно минувших дней» і «битвы, где вместе рубились они», хоч ніхто вже на нові битви їх не кличе.

— А що все-таки з тим Криштофом Висоцьким?

— Псуєш ти нам відпочинок, — сказав Щука. — Спускайся з даху і не псуй ґонту. Казали ж тобі, що вбивство. Що архів згорів чи частково розграбований. Повісили чоловіка — та й годі.

— Не щастить родові, — сказав я. — Ну, а той Владик?

— Теж незрозуміла справа, — сказав Хилинський. — Тут архіву взагалі не могло бути. Підпілля. Який там архів? А той Владик то зникав з Кладно, то знову з'являвся. На чорному ринку (жителі кажуть) діяв.

— Ну, за це не дуже стріляли, — сказав Щука. — Особливо разом з патріотами, та у прохідному дворі, мало не на вулиці, на очах у народу. Та ще такого «лояльного». Він же тоді ще і в паспортному бюро служив.

— І чорний ринок? — здивувався я.

— А ти спробував би на німецьку платню без чорного ринку прожити.

— А звідки знаєте?

— Я… жив. Був такий випадок. От і цей. І що його тримало? Міг би до брата, в село, на господарство. Може, й справді підпілля, таємний зв'язок з партизанами, викрили випадково, перед самим оточенням?

— Що ж, ніхто не пам'ятає його справжнього обличчя? — хмикнув я.

— А хто має пам'ятати? Може, кістки їхні давно землю парять, свідків тих, які домовлялися, знали про нього. Знали, наприклад, два чоловіка (більше й неможливо, конспірація). І ось — один бій, наліт, блокада — і готово, не розвідник, а зрадник. Хіба мало таких, сумлінних, у яких свідки загинули, після визволення і в нас посиділо?