Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
— І що ви хочете знати?
— Дві речі. Перша — наскільки класним водієм був Юра. Ви можете це знати.
— Якщо ви товаришували, — перебила Інна, — то краще маєте знати це. Тим паче, що самі шоферуєте.
— Ми не були близько знайомі, — пояснив Віктор, відчуваючи, як особливо неприємно брехати цій жінці, навіть неприємніше, ніж родичам Юри на поминках. — Так сталося, що одного разу він виручив мене далеко від дому, потім я його. Після цього трохи підтримували зв'язок. А про його загибель я взагалі випадково дізнався. То скажіть мені — чи не мав він змоги десь-колись набути навичок водіння машини в екстремальних умовах — спортивних, каскадерських, щось на кшталт цього?
— А чому ви питаєте про це?
Він зітхнув. У розмові з цією міліціонеркою він, так виходило, залазив усе глибше й мусив сам давати інформацію, яку б не хотів давати нікому.
— Тому що такі навички є у мене. І мені погрожують. Більшого я сказати не можу. Пробачте.
Це було промовлено досить упевнено, тому Інна ще раз глянула на нього й відповіла:
— Ні. Такої підготовки Юра ніде не міг проходити. Був звичайним водієм, навіть просто любителем. Що ще?
— Він казав вам, чому не хотів їхати у цю поїздку? Скажіть — чому? Чому він не хотів? Будь ласка…
— А звідки вам відомо, що Юра не хотів їхати? — тепер погляд її став відверто підозріливим.
— Приятелі його сказали. Ті, з якими переганяв машини. Казали, ніби щось передчував, а конкретно не знали. Вам він міг сказати. Ну, поділитися… Скажіть, чому?
— Просто не схотів, — сказала Інна. — Ніякої конкретної причини. Все?
Віктор обтер обличчя руками й похитав головою, не намагаючись приховати свого розпачу.
— Не може бути, — мовив тихо він. — Не може бути. Просто так не може. Той, хто заробляє цим… Підвести цілу команду… Вони ж групою їздили. Мала бути причина. Не захворів, не посварився з ними. Мала бути. Не хочете сказати… Розумію.
— Змучився… Набридло… «Ну повір, просто не хочу…» Нерви здають… Це — причина? Конкретна чи ні? Влаштовує вас? Інакшої немає.
— Шкода, — промовив Віктор. — Було б усе зрозуміло. А про… про «Летючого Мадяра» ви від нього ніколи не чули?
— Це третє запитання, — констатувала сувора жінка з погонами майора міліції, — але відповім — ні. Не чула ніколи.
Віктор подякував і вдруге взявся за дверну ручку, коли вона запитала:
— А хто це такий?
— Це герой шоферських байок. Машина, джип чорного кольору. По аналогії з «Летючим Голландцем» — читали, напевно…
Віктору здалося якоїсь миті, що вона навіть злякалася й була у тих кілька секунд не майором міліції, а простою жінкою, на яку дихнуло невідомою бідою. Вона дивилася так зовсім недовго, а потім опустила очі в килимок і мовила:
— Юра… Юра напередодні поїздки, коли вони вмовляли його, а я сама не знала, чого це він… Розібратися хотіла й розпитувала… Ну а він оте все — «змучився», «нерви ні к чорту», «задовбало»… словом, під це все пропустив таку фразу… Мовляв — взагалі треба зав'язувати, якщо привиди почали ввижатися.
Більше нічого за день до смерті водій-перегонщик Юра Чуриков, який, щоправда, не володів навичками екстремального водіння, своїй коханій з майорськими погонами не пояснив. Але Віктор не потребував більше жодних коментарів. Він знав, що може примаритися таке, від чого пропаде бажання сісти за кермо навіть у компанії таких урвиголів.
На те, щоб викурити внизу в машині цигарку наодинці з думками, пішло хвилин десять. За цей час широкою вулицею зі жвавим рухом проїхало зо два чорні джипи. Тоновані вікна, за якими не видно не те що водія — взагалі нічого. Як виглядає увімкнене світло в такому салоні? Цікаво.
Де ж ти їздиш? Коли з’явишся на моєму шляху?
На перевалі застрягла фура. Увесь рух зупинився. Особливо нетерплячі, об’їжджаючи тих, хто чемно стояв у своєму ряду, втикалися носами в довжелезну машинерію. Мотор її гудів, колеса крутилися марно — лише совався юзом зад тягача. Фура ж застигла у вкрай невигідному положенні — майже поперек дороги та задом до прірви.
Таке тут траплялося часто, особливо тепер, коли ремонтували цей відрізок дороги. Усьому виною були погодні негаразди. Тепер, коли зима вже минула, на високогір’ї несподівано вдарив мороз. Дорога задубіла, а ранком невідомо звідки налетіла сіра пухнаста хмара, що линула дощем, а потім сипонула вогким снігом. Краплі, які потрапляли на покриття, замерзали одразу, створюючи крижану кірку — слизьку, яка не хотіла тримати на собі.
З місця не рушалося. Ті машини, що вилізли на протилежну смугу, вириваючись уперед, зупинялися хіть-не-хіть, доїхавши до фури. Ззаду їх уже підпирали інші. Дехто вже «поцілувався» й тепер доповнював міцними висловами «від душі» цю картину на дорозі.