Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Віктор не впізнавав себе. Несподівано, з якогось дива у нього розв’язався язик і з’явилися потрібні слова. Він ясно і зрозуміло пояснював — ні, не Зоряні — насамперед матері Олега, чому хлопець не може прожити у цьому віці лише її любов’ю та турботою, пояснював, що не зробив йому нічого лихого, навпаки, допоміг у розв’язанні проблем, яких вона просто не бачить і не розуміє. Що не мав навіть на думці якихось непорядних задумів. Просив подивитися у щоденник сина, називаючи дату, коли вони познайомилися, поговорити з учителями, щоб побачити зміни, які сталися з її дитиною. Усе це з нього лилося й лилося суцільним потоком, течія якого ставала все швидшою, і він боявся єдиного — щоб у телефоні раптово не запискотіли «короткі». Але там стояла тиша, а він говорив, не впевнений, що його чують, і не знаючи, коли зупиниться.
Нарешті слова скінчилися. Яким чином видав оце все, і як спромоглася вона вислухати? Невже… Що, як він переконав її? Що скаже вона у відповідь?
— Зоряно… Я знаю, що байдужий тобі. Я звик до цього. Ні, швидше, змирився, звикнути неможливо. Але я не хотів і не зробив нічого поганого ні тобі, ні твоєму синові й не зроблю… Навпаки, якщо буде потрібно, я хочу, щоб ти знала…
— Ви все сказали? — перебила вона його.
Від тону, яким це було сказано, йому таки відібрало мову.
— Я вислухала вас. — Голос її тепер докорінно змінився і був спокійним, навіть тихим, але холодним і чужим. Таким, як і належить.
Що такій жінці його белькотіння?
— А тепер прошу ще раз і востаннє. Залиште у спокої мене й мого сина. — Кожне її слово вимовлялося окремо, наче реченнями розуміти він не міг. Але емоції взяли гору і з неї також посипалася навала слів, жахлива навала на його бідну голову. — Хто вам дозволив звертатися на «ти»? Ми з вами чужі люди! Скільки можна мене мучити? Ви помиляєтеся, я не байдужа до вас. Це не байдужість. Я… мені неприємно! Ви можете це нарешті зрозуміти? Мені просто фізично неприємно, коли ви поруч, коли ви на мене дивитеся… Мені гидко, коли ви мене обмацуєте очима чи думками! Ви здатні це усвідомити? Послухайте, вам знайоме відчуття неприязні? Ви любите тарганів? Або щурів? Господи… ну як ще я маю це пояснити? Ви знаєте Трусю? Її все місто знає…
Трусею в місті називали жінку років сорока, в якої було не все гаразд із головою. Вона цілими днями вешталася вулицями, брудна, обдерта й заслинена, і вічно жувала щось знайдене на смітнику. До чого тут вона?
— От уявіть собі, що ви їсте з нею за одним столом… Уявіть, кінець кінцем, що ви спите з нею, якщо вже так! Уявили? Оце називається бридко, неприємно. Отаке ви робите мені щоразу вже дуже давно. Дуже давно! Чим я завинила, щоб оце постійно терпіти? Я не можу більше! — Вона насилу віддихалася, зробивши вимушену паузу, а потім додала: — Я гадаю, що ви мене зрозуміли, і сподіваюся більше вас не бачити.
Ось тепер апарат вимкнувся. Спершу Віктор просто не збагнув, що це йому наговорили. А потім… Зміст сказаного Зоряною доходив поступово. Дуже повільно. У його свідомість наче заповзало нове усвідомлення самого себе. Несподіване, страшне усвідомлення. Заповзало напрочуд цупко, навіть, швидше, проростало у власну сутність, спікаючись із нею навік. От хто він для неї. От хто він тепер насправді, адже саме цією жінкою досі визначалося все його життя.
Попри все бажання, Віктор не зміг би якось назвати оте почуття, що заволоділо ним, коли сидів на лавці під кривою яблунею й дивився невидющими очима. Відчуття несправедливості, незгоди, образи, розпачу — все одночасно.
І ще — страшенна відраза. Відраза до себе самого. Можливо, він просидів би так цілу ніч, але раптом побачив перед собою Олега — того, для кого більше не міг бути великим другом.
Хлопець зовсім захекався: біг довго. Бідолашний навіть не знав, з чого почати.
— Вам треба кудись тікати, — видихнув він. — Мама казала, що нашле на вас міліцію, і ви більше не будете возити машин!
А ще він казав, що вона скоро заспокоїться, відійде й усе буде гаразд.
Віктор лише потріпав його по волоссю й мовив:
— Не переживай, нічого мені міліція не зробить, я ж не злочинець. Дякую, що попередив, але не треба було сюди бігти.
— Чому? — не зрозумів Олег.
— Бо твоя мама не хоче.
— Ну і що? Що ж я, не можу більше прийти? Вона заспокоїться, забуде про міліцію, й тоді…
— Ні, — сказав Віктор, — річ зовсім не в міліції. А маму треба слухати. Ти ж обіцяв мені.