Переможець отримає все

— Я? — здивувалася зірка. — Хіба я схожий на того, хто передумує? Вітю, слухай, приїжджай сюди!

— Куди — сюди?

— До нас. У Харків, я ж казав, де я. Ми тут ще два дні будемо. Давай, кидай усе до біса! І їдь сюди. Я тебе з усіма познайомлю. Тут таке робиться! А які дівчата! Вітю, ти би бачив… Ти ж такий крутий водило, що тобі — до Харкова…

— Твоїх дівчат я вже бачив, — сказав Віктор, — мало не роздерли. Спілкуйся з ними сам. Я серйозно — стосовно пісень. Тебе вони цікавлять?

— Мови немає! Ще й як цікавлять. Я, правда, Войтовичу ще нічого не казав, але це дрібниці. Приїжджай, тут про все й поговоримо.

Схоже було, що кумир українських дівчат уже встиг «прикластися» після концерту. Навколо нього стояв гамір, тому він намагався дуже голосно говорити у трубку.

— Я хочу їх продати, — сказав Віктор.

— Що означає — продати? — не зрозумів Лема. — Як це?

— За гроші.

— Гмм… гаразд. Давай зустрінемося. Взагалі, такі речі вирішує продюсер, сам розумієш, але вважай, що ми згідні. Ти до Києва зможеш приїхати? За тиждень.

— Добре, — погодився Віктор.

— Ну от і гаразд. Буде Войтович, я його відповідно накручу. Я їх однаково хочу співати. Тільки дивися, не перегни з грошима. Сергійович — мужик правильний. Перед ним солідні автори на задніх лапках стоять…

— Не збираюсь я нічого гнути, — заспокоїв його Віктор. — Просто продати.

— Як це — просто?

— За гроші. Скільки дасте.

— Тиць, гриць… Як це — скільки дамо? А що, сталося щось? Гроші потрібні?

— Та наче нічого. То ви купуєте?

— Мови немає.

— Можна вважати, що угоду укладено?

— Сто відсотків. Давай свій телефон. Дзвоню тобі за тиждень, навіть раніше. Приїдеш — обговоримо конкретні умови.

Віктор чув, як суперзірку вже кудись кличуть. Поруч голосно сміялися жінки, й він постійно щось казав комусь повз телефон.

— Ну, все! — крикнув на прощання Тарас. — Чекай, тільки, нікуди не подінься. Тут уже всі «на взводі». Па!

Віктор поклав телефон до кишені. Він зробив це. Щойно продав те, що донедавна було для нього найдорожчим, найпотаємнішим, найінтимнішим. Образ жінки, яка завжди була сенсом його життя, хоч і не бажала цього, тому й зробила з ним таку жахливу річ. Від самого початку вона тільки й робила з ним жахливі речі, проте остання перевершила все. І він зазнав приниження — такого, що годі й уявити, якого, звісно, не заслужив і від якого досі не оговтався. Нехай Віктор і раніше завжди розумів, що серцю не накажеш, але… Відтоді неймовірна образа не давала жити на світі. Не давала нічого робити, ні про що думати.

Цьому жаху треба якось покласти край. Жаху під назвою «кохання до Зоряни». А сама вона чогось заслужила, методично нищачи його життя? Тільки от… З одного боку, Віктор відчував, що починає ненавидіти цю жінку й готовий заподіяти їй невідомо що. А з іншого — він і зараз не дав би впасти волосинці з її голови, нехай для цього довелося б віддати власне життя.

Суть цього вчинку важко було усвідомити. Він наче продав її. Продав за гроші. Продав ту Зоряну, яка, будучи частинкою Зоряни справжньої, завжди належала йому. Адже всі ці пісні для нього ніколи не мали назв. Точніше — усі разом називалися єдиним словом — її ім’ям. Нехай тепер нею користуються всі, включаючи бридких, поганих, включаючи покидьків та всілякий непотріб. Нехай іде по руках, вухах — по всьому, по чому завгодно. Вона стане доступною всім. Нехай під неї п’ють, трахаються, вирішують брудні справи — вона заслужила цього. Нехай натовп отримує задоволення від того, що недавно було його коханням, а сам він за це покладе до кишені гроші — не має значення, скільки.