Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Роман дістав портмоне й вийняв із нього дві фотокартки. Вродлива жінка з розпущеним волоссям дивилася, трохи схиливши голову набік. З другої картки сміялося двоє дівчаток — років по сім-вісім, тримаючи в руках іграшку — одну на двох. Можливо, саме про них — усіх трьох одразу — думав цей мовчазний дальнобійник, забиваючи кілок у каміння чи обертаючи кермо за кілька кроків від безодні.
— Твої? — запитав Віктор.
— Мої.
І все. Більше нічого. Він не любив говорити, або не вмів. Ще більше, ніж Віктор.
— Скільки їм?
— П’ять і сім.
— Гарні дівчата. І дружина гарна. Ти молодець.
Віктор налив по новій. Несподівано його також пропекло бажанням, яке Романа переслідувало від самого перевалу — напитися і впасти на ліжко. Саме цього і бракувало зараз. Бій під Каунасом пригадався мимоволі. Оцим тоді й скінчилося. Він «прийняв» стільки, що втратив усі відчуття. Щоправда, тоді було інакше. Кров та агонія, згасання людського життя, яке обірвав він сам, не сходили з-перед очей. Ось від чого тоді було погано. І аж ніяк не від того, що міг і сам отримати кулю. Чому ж тепер так гостро відчувся жах, передчуття можливої загибелі? Що — роки?
— А ти маєш? — запитав Роман.
— Що — маєш?
— Фотки.
— Ні.
— Не возиш?
— Я взагалі нічого не маю. Пий.
Роман вихилив до кінця й подивився на нього. Цього хлопця можна було зрозуміти. Ліва поїздка з лівим вантажем — цінним вантажем. На свій страх і ризик, що називається. Учора на нього не працювала страховка від компанії, з якою пов’язував контракт. Це дійсно міг бути кінець усьому.
— Але ж хтось у тебе є? — у його новому товаришеві поступово прорізалася балакучість.
— Нікого немає. Їж.
— Що — зовсім нікого?
— Нікого.
— Так не може бути.
— Чому ж… Мама давно померла. Тітка ще залишалася — виїхала з сім'єю. Тому нікого. Навіть пса не можу завести — хто годуватиме, як сам по кілька днів у від’їзді?
— А… ну хоч подружка якась?
— Бували й подружки, але ненадовго. Нічого доброго.
— Не склалося?
— Не склалося.
— І що — все життя на колесах та по випадкових бабах?
— Щось схоже на це.
— І що — добре?
— Ні, погано.
Роману наче хотілося ще щось сказати, або запитати, але він передував. Потім пішло про особливості справи — як одного, так і другого. Тут було про що поговорити. Надворі стемніло, і Віктор почав думати про те, щоб уже лягти спати. Все-таки завтра знову в дорогу.
— Вітю, їдьмо до мене в гості, — несподівано сказав Роман.
— Колись поїдемо, — непереконливо погодився Віктор.
— Чому — колись? Хіба твій клієнт умре без цієї «дев’ятки» за тиждень? Не вмре. І моя фірма не вмре. Скажу — заслаб. Пішли всі к чорту. Їдьмо. Скину тільки цей клятий вантаж у Львові, й печемо. Хай йому… Правда. Послухай мене. Я тебе прошу.
— Іншим разом колись.
Але той причепився не на жарт.
— Послухай… — Роман узяв його за плече. — Ти думаєш, я зараз п'яний? Ти думаєш, я забагато випив?
— Ні, звичайно. Навіть по пляшці не буде…
— Ні, ти думаєш. Ну, як собі хочеш. Я взагалі зараз не хотів тобі цього казати. Бо ти скажеш, що я допився. Взагалі не хотів казати. Послухай — їдьмо зі мною. Я тебе з такою жінкою познайомлю… Чесно.
У голосі Романа несподівано зникли п'яні інтонації, й він говорив тепер тихо та серйозно:
— Поїхали. От побачиш. Не сподобається — заберешся і все. Ніхто ж не знатиме — ну просто приїхав до мене в гості. Ви взагалі чимось схожі.
— З ким схожі?
— Ти бачив фотку моєї дружини?
— Ну, ти ж показував…
— І як? Гарна?
— Звісно.
— А її сестра молодша — ще гарніша. Ну, це всі так кажуть. Для мене, ясно, моя найкраща. А всі іншої думки. Знаєш, у неї також життя не склалося. От не склалося — і все. Вона з тих жінок, які гарні й нещасні. А я її знаю як людину. І дуже давно. Повір, не шкодуватимеш. Ти тільки подивишся. І гарна, і розумна, а от… — Він розвів руками. — Також не склалося…
— Дякую, — сказав Віктор, викидаючи недопалок. — Вона ще знайде. Усе буде гаразд.
— Та я не про неї веду — про тебе. Може, ти ще дякуватимеш Богові, що підсунув тобі цю фуру, через яку ти мало не злетів до прірви.
— Дякую, — повторив Віктор. — Мені нічого не треба. У мене все гаразд. І я не хочу нічого міняти.
Погляд його спокійних очей, які, здавалося, не зачепила дія алкоголю, у цей час промовисто говорив, що це правда..