Поштова лихоманка

На чималий його подив — хоча логіка й підказувала, що нічого дивного тут немає, — крізь натовп проштовхався Тулумбас із невеликим, але явно важким шкіряним пакунком, запечатаним великою восковою печаткою з витисненими на ній гербом міста та великою літерою «В». Посилку було адресовано мерові Сто Лата. 

— Державна справа, — багатозначно заявив він, вручаючи пакунка. 

— Бажаєте купити для посилки марки? — поцікавився Мокр, приймаючи його. 

— А ви як думаєте, Поштмейстере? — своєю чергою, поцікавився клерк. 

— Я глибоко переконаний, що урядові замовлення виконуються безкоштовно, — сказав Мокр. 

— Дякую, пане Губперук. Правитель цінує тямущих учнів.  

Втім, решта відправлень до Сто Лата таки маркувалися. Чимало хто мав там друзів або бізнес. Мокр роззирнувся. Скрізь писали листи, дехто — навіть притуливши аркуші до стіни. Запас одно- і двопенсових марок танув на очах. У протилежному кінці вестибюля ґолеми сортували звалену неосяжними купами пошту... 

Власне, будівля знову сповнювалася метушні, хоч і поки в маленьких масштабах. 

Бачили б ви це, мій пане, бачили б ви! 

— Це ви — Губперук? 

Він отямився від роздумів про люстри й побачив просто перед собою непересічного здорованя, в якому не одразу ж, але впізнав власника «Дохідних стаєнь Гобсона»[43], найзнаменитішого і водночас найбільш сумнозвісного серед подібних закладів міста. Ні, можливо, «Стайні» й не були таким уже гніздом злочинності, яким їх зображував поговір, хоча їхня величезна територія частенько й видавалася місцем зосередження неохайних людей, які наче не мали іншої справи, крім як сидіти при вході й скоса позирати на перехожих. А ще, всі це знали, серед робітників «Стаєнь» був Ігор — що було логічним, коли врахувати значну потребу в послугах ветеринара, от тільки ж чутки...[44]  

— О, вітаю, пане Гобсоне, — сказав Мокр. 

— Ви, схож’, д’маєте собі, шо я ото підкидаю людям старих півдохлих шкап, ш’новний? — спитав Гобсон.  

Його посмішка була не дуже приязною. За його спиною стояв знервований Стенлі. Гобсон був тілистим чоловіком, але не гладким у прямому сенсі слова; швидше, він мав вигляд, який міг би мати повністю поголений ведмідь. 

— Якось я проїхався на коняці, яка... — почав Мокр, але Гобсон здійняв руку. 

— Схож’, вам треба кінь з вогнем, — сказав Гобсон. Його посмішка поширшала. — Ну, ви ж знаєте, я завжди даю клієнтові те, що хочу. Тому я привів вам Бориса. 

— Справді? — спитав Мокр. — І він довезе мене до Сто Лата, так? 

— О, як блискавка, ш’новний, — запевнив Гобсон. — Ви добре їздите? 

— Коли треба поїхати з міста, пане Гобсон, я найшвидший. 

— Це добре, ш’новний, це добре, — промовив Гобсон повільним голосом мисливця, який обережно заманює здобич до пастки. — Борис має пару маленьких недоліків, але я бачу, що ви досвідчений вершник і не матимете з ним проблем. То що, готові? Він надворі. З одним із моїх людей.