Поштова лихоманка

— Ми ніколи не зможемо доставити їх усі, — зізнався Мокр. — На це знадобляться роки. 

— Я впевнений, що сам факт доставки хоч якоїсь частини вже покращить ситуацію, — сказав професор Пельц з усмішкою лікаря, який рекомендує пацієнтові не хвилюватися, бо смерть від цієї хвороби настає лише у 87 відсотках випадків. — Чи можу ще чимось вам допомогти? 

Він встав, даючи зрозуміти, що час чарівників — річ цінна. 

— Ну, мені б дуже хотілося знати, куди поділися люстри, — сказав Мокр. — Було б добре їх повернути. Це символічно, так би мовити. 

— Тут я не зможу вам допомогти, але, не сумніваюся, зможе професор Зоб. Він — післяпрофесор патологічної бібліомантії. Можемо зазирнути до нього дорогою назад, якщо бажаєте. Він у Коморі чарівників.  

— А чому він «після»? — поцікавився Мокр, коли вони вийшли в коридор. 

— А він помер, — пояснив Пельц. 

— А... Я просто якось сподівався, що йдеться про щось метафоричне, — сказав Мокр. 

— Не переймайтеся, він сам погодився на «Ранню смерть». Там був дуже хороший пакет пропозицій.  

— Он як, — сказав Мокр. 

У подібній ситуації важливо не помилитися з моментом, зручним, щоб накивати п’ятами; але вони прийшли сюди через цілий лабіринт похмурих коридорів, і це було не те місце, де хочеться заблукати. Хтозна, що може тебе знайти. 

Вони зупинилися біля дверей, крізь які долинав приглушений шум голосів і брязкання склянок. Щойно професор відчинив двері, шум зник, і що його спричиняло, було загадкою. Це й справді виявилася комора, і в ній нікого не було, тільки вздовж стін тяглися полиці, заставлені банками. В кожній банці було по чарівнику. 

«От тепер саме час тікати», — подумав Мокрів спинний мозок, тим часом як Пельц узяв одну з банок, відкрутив кришку і почав виловлювати крихітного чарівника всередині. 

— О, це не він, — підбадьорив професор Мокра, помітивши вираз його обличчя. — Економка кладе ці нитяні ляльки чарівників у банки просто для того, щоб кухарі не використали їх для інших цілей. Бо був у нас один випадок — з арахісовим маслом, наскільки пригадую. А ляльку я витягнув просто щоб краще було чутно голос.  

— Тоді... е, де ж тоді, власне, професор? 

— О, він всередині банки, в певному розумінні, — сказав професор Пельц. — Невтаємниченому непросто це пояснити. Він мертвий лише... 

— ...в певному розумінні? — підхопив Мокр. 

— Саме так! І раз на тиждень він може повертатися, згідно з розпорядком. Нині цей варіант обирають чимало старих чарівників. Вони кажуть, що це дуже освіжає — як річна відпустка, тільки довше. 

— І куди ж вони потрапляють? 

— Ніхто достеменно не знає, але чутно брязкіт посуду, — відповів Пельц і підніс банку до рота. — Перепрошую, професоре Зоб? Ви часом не пригадуєте, що сталося з люстрами з Поштамту?  

Мокр очікував у відповідь слабенького голоску з бляшаним відлунням, але натомість бадьорий, хай і старечий, голос за кілька дюймів від його вуха сказав: