Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Мабуть, у поспіху забули (або не здогадалися) згадати території, які увіходили до складу Румунії (наприклад, Мармарощина), Австро-Угорщини (наприклад, Буковина), Канади (наприклад, провінція Саскачеван), Північно-Американських Сполучених Штатів (наприклад, штат Нью-Джерсі) абощо.

«Легітимізували» це нечуване беззаконня двома аргументами. Перший (його потім систематично використовувано за радянських часів від перших і до останніх днів існування, а також упродовж усіх років існування незалежної України) — «виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах». Другий — «вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції».

На досягнутому не зупинилися. 1 листопада знову-таки абсолютно незаконно забрали повноваження у Тимчасового уряду (він формально проіснував принаймні до середини листопада), запровадивши відомства продовольчих справ, праці, судове, торгу й промисловості, шляхів, пошт і телеграфів, військове. Керівник військового відомства, вступаючи на посаду, не зморгнувши оком позиціонував себе як «представника революційної військової влади на Вкраїні, здобутої революційними засадами», який «бере на себе вищу військову владу на Вкраїні».

Наступного дня, 2 листопада, УЦР простягнула руку до Балтійського та Чорноморського флотів, затвердивши статут так званої «Генеральної морської ради» з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР. Основне завдання нової інституції визначили так: «представництво всіх українських організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора Грушевський «оповістив сьому сесію Центральної Ради скінченою»[9].