Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Другий принципово важливий момент сесії — промова Винниченка. Активний могильник демократичної, правової Української держави розповідав (мабуть, зі сльозами на очах) небагатьом присутнім членам Ради про «великі перешкоди з боку російської буржуазії», з якими зіткнулися і він особисто, і його кабінет. Розповів і про відмову центрального уряду фінансувати Генсекретаріат, і про те, що петроградське «правительство ігнорувало Секретаріат свідомо чи несвідомо» і навіть «призначило в Києві свого комісара без згоди Секретаріату».
Визначив Винниченко і головного винуватця таких підходів — керівника справами Тимчасового уряду Олександра Гальперіна. Оскільки центральний уряд заарештували більшовики, — заявив голова його, заарештованого більшовиками крайового представництва, — «через те Генеральний секретаріат мусить (виділено нами. — Д. Я.) зайнятись усіма справами, які правительство зоставило за собою (оплески), і хоче призначити комісарів: військового, у продовольчих і залізничних справах». Уже наступного дня цей список без будь-якого натяку на обговорення було розширено — до перерахованих додали ще й відомства «почти та телеграфу» і «судових». Крапка.
30 жовтня «Центральна Рада вислухала доклад М. Грушевського про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Конституція Української республіки визнає, — читаємо в протоколі, — що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парламентові Росії». Ще одна крапка.
«Другий доклад зробив О. Севрюк від комісії, яка виробляла проект закону про скликання Української Установчої ради. Проект розроблено досить докладно. Незважаючи на те, що комісія, обрана Малою радою, мала дуже небагато часу». Третя крапка.
Крапка четверта — рішення про ухвалення (чи то 96, чи то 97 голосами з 643 членів УЦР[6]) законопроекту «про передачу землі в розпорядження земельних комітетів». Як запевняв один з його розробників, товариш аграрного генсекретаря Костянтин (Кость) Мацієвич, це був лише «тимчасовий законопроект, який не порушує основ володіння, не одміняє земельної власності». Шкода, що Мацієвич не дожив до початку третього тисячоліття — тоді він мав би змогу дізнатися, що в 2009 р. громадяни України все ще не могли вільно володіти та розпоряджатися землею, відібраною 1917 р. у її законних власників «на підставі» саме цього «тимчасового» закону.
На відміну від Мацієвича, відповідальні сучасники суть закону зрозуміли цілком ясно.
Це розуміння зафіксував, наприклад, з’їзд селян Полтавщини, організований Партією хліборобів-демократів. Професійні хлібороби «визнали політику Центральної Ради в аграрній справі руїнницькою для держави і для загальнонаціонального господарства», зажадали «відновлення приватної власності, як основи принципа приватної власності», «негайного повернення господарям права власності на їхні садиби і весь реманент» тощо.
Цікаво, що ці вимоги ані Грушевський, ані його «уряд» навіть вислухати не побажали — саме тому розгнівані земельні власники-селяни ухвалили скликати 29 квітня у Києві свій з’їзд[7], якому судилося увійти в історію УНР — щоправда, зовсім з іншої причини.
Ще одне чарівне рішення VII пленуму — «про прилучення «позаавтономних» частин України». Це зухвало антиправове рішення обґрунтовувалося «потребою злучення під владою Генерального секретаріату всіх українських земель постановами різних повітових установ заанексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів».
Очевидно, що жодної такої «вимоги» пред’явлено не було. А як навіть і було би, то жоден радівський діяч у цьому випадку не зміг би знайти досить переконливий аргумент для обґрунтування такого відверто імперіалістичного рішення. Дебатували в обмеженому складі — два есдеки, член ЦК Селоспілки Зіновій Висоцький та керівник юрвідділу УГВК Микола Левицький (Левітський, Левитський). Рішення ухвалили таке: «поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежовані землі України (ким? коли? — Д. Я.), де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»[8].