Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

І тільки видираючись нагору колосальним спіральним пандусом, ми відчули страшенну втому і задишку після біганини у розрідженому повітрі високогірного плато, проте навіть страх перед можливою непритомністю не змусив нас зупинитися і перепочити — ми прагнули якомога швидше потрапити у царство неба й сонячного світла. Було щось глибоко символічне у нашій втечі від похованих під землею епох, бо коли ми, пихкаючи і відсапуючись, рвалися до верхнього краю прадавньої стіни, вздовж усього шляху нерозривною смугою ішли героїчні скульптурні зображення, створені з нетлінною майстерністю умільців мертвого міста — наче написане п’ятдесят мільйонів років тому слово прощання від Древніх.

Добувшись, зрештою, на поверхню, ми опинилися на вершині гори безладно навалених брил. На заході височіли викривлені стіни високих споруд; на сході, де вдалині заклякли у дрімоті гірські хребти, будівлі були нижчі й більш ветхі. Через просвіти у похилених руїнах промені низького антарктичного опівнічного сонця підфарбовували обрій на півдні у червоне, а саме стародавнє мертве місто на тлі знайомого полярного ландшафту здавалося ще похмурішим. Небо над головою купчилося опалово-блідою масою кристаликів льоду, мороз миттю пройняв усе тіло. Втомлено опустивши на камені рюкзаки, яких навіть під час відчайдушної втечі не випустили з рук, і позастібавши на всі ґудзики теплий одяг, ми приготувалися до спуску і подорожі давнім кам’яним лабіринтом до підніжжя гір, де на нас чекав літак. Ми не згадували про те, що змусило нас тікати з мороку підземних надр від загадкової безодні. Жодним словом.

Менш як за чверть години ми віднайшли крутий спуск до підніжжя гір — ймовірно, давню терасу — і рушили вниз, де серед негусто розкиданих по схилу руїн уже було видно темний силует нашого літака. На півдорозі ми зупинилися перевести подих і ще раз поглянути, як загадково мріють на західному небосхилі фантастичні кам’яні нетрі доби палеогену. У цю хвилину ми помітили, що туманний серпанок розвіявся, сніговий порох закрутило і понесло в зеніт, де от‑от, здавалося, виникне, але все ніяк не виникав якийсь певний малюнок.

Тепер на геть білому обрії поза гротескним містом пролягла тонка і нерівна фіолетова смуга, гострі зубці якої примарно вимальовувались на тлі рожевого західного неба. Саме плоскогір’я наче тяглося вгору до цього оманливого вінця, колишнє річище бігло через нього хвилястою тінню. На якусь мить у нас перехопило подих від неземної краси краєвиду, але одразу ж душу почав заповзати якийсь неясний страх. Та далека фіолетова смуга була нічим іншим, як силуетом лиховісних гірських хребтів недоступного краю. Ці найвищі гори планети увібрали все її зло, стали вмістилищем безіменного жаху та одвічних таємниць; на різьблених барельєфах перед ними схилялися навіть Древні, які боялися відкрити їх сутність; нога жодної живої істоти не ступала на схили цих велетнів, лишень страхітливі блискавки у довгі полярні ночі затримувалися на їхніх вершинах і осявали дивним світлом навколишні долини. Поза сумнівом, саме вони і стали прообразом страшного Кадату серед Холодної Пустелі за лиховісним плато Ленґ, про які так непевно розповідають первісні легенди. Ми були першими з людей, хто побачив ці гори, і, сподіваюся, з Божою поміччю станемо останніми.