Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Ми одночасно озирнулись — або нам так лише здалося і хтось таки був першим, а другий просто повторив його рух. Увімкнувши обидва ліхтарі на повну потужність, ми спрямували промені світла на туман, який одразу прояснів. Либонь, ми інстинктивно хотіли побачити все, що вдасться роздивитися, або сподівалися — так само неусвідомлено — засліпити переслідувача і, поки він отямиться, проскочити повз пінгвінів, а далі — до лабіринту попереду. Краще б нам було цього не робити! Навряд чи Орфей чи Лотова дружина за погляд назад заплатили вищу ціну. Нас знову приголомшило жахливе квиління: «Текелі-лі! Текелі-лі!»

Намагатимусь бути якомога відвертішим — якщо не зможу говорити прямо — і розповісти усе, хоча на той час нам здавалося, що не варто торкатись цієї теми навіть у розмовах між собою. Ті слова, якими я послуговуюсь, ніколи не передадуть читачеві усього побаченого нами жаху. Це видовище вразило нас настільки, що мені просто дивно, як у нас лишилося бодай трохи здорового глузду, щоб приглушити світло і знайти потрібний тунель. Ми керувалися інстинктом, можливо, навіть більшою мірою, ніж розумом. Утім, якщо нас врятувало саме це, ціна була зависокою — у нас немов відібрало тяму. Денфорт геть збожеволів, і коли я згадую нашу втечу, у пам’яті спливає лише те, як він істерично вигукував якусь нісенітницю, і ніхто, крім мене, не зрозумів би тієї маячні. Його безтямний вереск пронизував коридори і тонув серед пінгвінячих криків, відлунював від склепіння попереду і стихав десь позаду у глибині порожнього, дякувати Богу, коридора. Він почав кричати не одразу, як побачив те жахіття, інакше ми б не вижили і не мчали навіжено далі. Стає млосно від самої думки про те, як іще могла зреагувати його нервова система.

«Саут-стейшн… Вашинґтон… Парк Стріт… Кендалл… Сентрал… Гарвард…» Бідолашний Денфорт вигукував назви знайомих станцій Бостонсько-Кембриджської лінії метро, прокладеної за тисячі миль звідси в мирній рідній Новій Англії. Однак мені його ритуальна скоромовка не здавалась ані маячнею, ані виявом ностальгічних почуттів. Його охопив невимовний жах, і я одразу збагнув, які страшні, хворобливі аналогії могли стати причиною такого стану. Озирнувшись, ми сподівалися побачити у клубах білуватого туману страхітливе чудовисько — про зовнішність цих істот ми уже мали чітке уявлення, — але те, що постало перед нашими очима у легкому серпанку, жодним чином не відповідало очікуванням, бо та істота виявилась незрівнянно жахливішою і бридкішою. Вона здавалась цілковитим втіленням «того, що не має права на існування», персонажа з творів наших фантастів, і найбільшою мірою була схожа на потяг у підземці, якщо дивитись на нього з платформи станції. Велика темна маса насувалась на нас з безкінечного підземного тунелю, світилася яскравими сузір’ями вогнів дивного кольору і заповнювала собою увесь простір, як поршень заповнює циліндр.