Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Панна Муклянович споглядала з дедалі зростаючим страхом.
— Боже мій, це ви його вбили!
— Що? — жахнулося у відповідь. — Ви не чули, що я казав?
— Я слухала. Слухала, як ви говорили. Й говорили. Й говорили. Рани Божі, й говорили! — Вона заслонила ручкою уста. — Це ви його вбили.
— Нещодавно ви самі дали мені алібі!
— Ну то й що. Таке собі алібі. Я ж бачу.
Застогнавши з розпачу, вдарилося головою об дверцята службового сховку, аж щось усередині ляснуло й зловісно заторохтіло.
Єлена задерла підборіддя.
— Як не того Пєлку, то когось іншого. Але ви маєте когось на сумлінні. Може, в Єкатеринбурзі? Зізнайтеся, я нікому не викажу, чесне слово.
— Мої вітання. Дійсно, чи хтось встоїть перед вашою дедукцією? Тремтіть, злочинці. Бажаю вам успіху.
Підвелося.
Вона схопилася за полу піджака.
— Вибачте. Ну ж бо, пан Бенедикт не гнівається, — вона відсунула склянку й теж встала, машинально розгладжуючи спідницю і вирівнюючи рукави, що розквітали ґіпюровим мереживом. — Я тільки хочу допомогти. Справді.
Збентежена, вона добирала відповідних слів — щирих, не надто щирих. Раптом, невідь чому виринула згадка про знічену Крістіну Філіпов. Ось різниця, подумалося, ота тінь дорослості, тут проходить лінія поділу.
— Ви маєте рацію, — тихо сказала вона, — зі мною ніколи за все життя нічого не траплялося, тільки хіба прочитаю, або вигадаю, або побачу крізь вікно. Або підслухаю. Прошу дозволити мені спробувати. Я до ранку не могла спати. — Вона сягнула тремтячими пальцями вглиб рукава, під перлистий єдваб, і виловила зім’ятий суверток паперу. — Я переписала їх за прізвищами, за місцями, які вони займають, адже пані Блютфельд знає не всіх. Сорок п’ять підозрюваних з першого класу, один з них мусить бути насланий на доктора Теслу, на вас, прошу, вистачить викреслювати, поки, поки, дуже вас прошу.
Узялося її долоню — пташине зап’ястя, крихка кістяна галузка — й притислося її до губ, трохи незґрабно, боком, вона пручалася, притрималося ту зимну ручку біля уст ще мить, і ще.
— Подорож, панно Єлено, доки триває подорож, може з’явитися й убивця.
І в тому тісному, душному, нагрітому сонцем і людськими тілами приміщенні, де за тузінями дверцят і засувок клекоче крам проводника й видзвонює у ритмі залізного барабана, тук-тук-тук-ТУК, а гомін і ранковий галас, що долинають з-за стін, ні на секунду не дозволяють забути про близькість десятків незнайомих людей, саме тут і тепер трапляється ота мить розуміння — хвилина мовчання, коли думка й сенс перетікають від людини до людини, не спотворені обмеженнями міжлюдської мови. Угода, досягнута під час безіменної гри, й власне тому лише можлива — в грі без принципів, ставок і мети.
Оскільки вона відводить погляд трохи вбік, піднімає куточки уст, іншою рукою тягнеться машинально до оксамитки, відсмикує ту руку, вкладає її в жовтий струмінь світла, обертає, тож, вочевидь, мені дивиться уже на оту долоню у світлі променів, а не на обличчя панни, на руку, поранену птаху на сонці, береться й нею, чи то був добрий рух, чи виграшний хід, можна тепер притягнути панну, можна відштовхнути, але не занадто, купе тісне — вона підводить погляд, дивиться без посмішки, так, вона розуміє те, що не було сказане, потиск зап’ястя, тремтіння пальців, слова, що означають щось інше, нічого не означають, доки триває подорож, може з’явитися й убивця, це бачиться у її темних очах, у пульсуванні блакитних жилок під тонкою шкірою, вона зрозуміла. Що саме? Те, що годі висловити.
— Ой, ой, вибачте, Ваші Вельможності, самі бачите, скільки в мене тут усього на голові, я не виганяю вас, зовсім ні, але справа урядова…
— Ну, якщо урядова…
Вийшлося у коридор. Пасажири купейного позирали трохи скоса, трохи зацікавлено, тулячись у кінці вагона: розчервонілі на обличчі учасники суперечки й решта, які розважалися за їхній рахунок. Потягнулося панну Єлену подалі від того гурту. Тут, однак, усюди хтось дивиться, хтось слухає.
Панна Муклянович озирнулася через плече.
— Що вони не поділили?
— Певно, хтось їм уночі горілку випив, винного немає, транссибірські домовики. Йдемо. Де у вас той список?
Вона розпростала аркуш на шибі. Яскраве сонце прошило папір і чорне чорнило, в неї був дрібний, правильний почерк, низькі літерки, округленькі, з’юрмлені в акуратних рядках.
— Ви кого відняли? Князя? Княжну? Адже ви враховували також і жінок, правда ж?
— Так.
— Можна викреслити панну Філіпов, це ота молода супутниця доктора Тесли.