Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Усе це раптом пригадалося мені незадовго до Різдва 1957 року, коли довелося зробити годинну зупинку в Парамарибо. Аеропорт являв собою смугу рівної землі з халупою із пальмового віття, на центральній підпорі якої висів телефон, такий, як у фільмах про ковбоїв: із ручкою, яку треба було довго і сильно крутити, заки дістанеш відповідь. Стояла палюча спека, і повітря, курне й нерухоме, відгонило сонним кайманом, з яким ототожнюються Кариби, коли приїздиш з іншого світу. На припертому до телефонної підпори ослоні сиділа чорношкіра красуня, молода і міцно збита, із різнобарвним тюрбаном на голові, що їх носять жінки в деяких африканських країнах. Вона була при надії, на останніх днях, і мовчки курила сигару так, як я бачив лише на Карибах: встромляючи запалений кінець у рот і пускаючи густі клуби диму, наче корабельна труба. То була єдина людська істота в аеропорту.

Коли минула чверть години, приїхав ветхий джип, оповитий хмарою гарячої куряви, з якого висів негр у шортах і корковому шоломі з паперами для відправки літака. Оформляючи документи, він говорив по телефону, репетуючи голландською мовою. Дванадцять годин перед цим я стояв на морському насипі в Лісабоні, навпроти безмежного португальського океану, і бачив зграї чайок, що залітали в портові корчми, рятуючись від крижаного вітру. Європа була тоді дряхлою, вкритою снігом землею, світлові дні тривали тільки п’ять годин і неможливо було уявити, що справді існує світ з палючим сонцем і зогнилими плодами гуаяви, — як той, в якому ми щойно приземлились. Проте єдиний образ, що залишився з того враження і який я зберігаю неторканим, — це образ незворушної чорношкірої красуні, що тримала на колінах кошик з корінням імбиру, аби продавати його пасажирам.