В нетрях Центральної Азії

Стежкою, що вилася поміж купинням солончаку, я і їхав годин п'ять-шість із садів Лукчуну до селища Дигай, Хоч була вже половина вересня (або навіть кінець його за новим стилем), але в Турфанській западині під 43° широти, яка являє собою найнижче місце. материка Азії, вдавлене на 100–150 метрів нижче рівня океану, було дуже душно. Розпечені сонцем бурі гіпсові купини, на яких зовсім не було рослинності, дихали жаром, і я зрадів, коли в селищі Дигай дістав можливість злізти з коня і сховатися в саклі таранчі, аксакала, тобто старшини, до якого заїхав.

Ми вже зазнали спеки Турфанської западини три роки тому під час розвідування з німцями старожитностсй коло Лукчуну, коли доводилося переривати роботу: з 10–11 години ранку до 4 години дня. Консул розповів мені, що ще наприкінці X століття посол китайського Імператора Тхай-цуна у своєму донесенні повідомляв про нестерпну літню спеку в Турфанській окрузі, від якої жителі цієї країни ховалися в підземеллях, а птахи під час спеки не можуть літати. Однак, після того як я пробув літо в цій окрузі на відкритому повітрі, мені здається, він дуже перебільшив спеку, щоб заслужити подяку імператора як винагороду за пережиті ним злигодні, Я не чув від жителів Лукчуну, що вони ховаються від спеки в підземеллях, яких взагалі в селищах немає. Можливо, що посол чув про кяризи; в цих підземних галереях, де тече вода, звичайно, значно прохолодніше і туди, може бути, які-небудь хворі спускаються в години спеки.

Селище Дигай, як виявилось, досить велике — з півсотні будинків на восьми кяризах, тобто штольнях, що виводять ґрунтову воду з наносів, про які я вже розповідав. Жителі вирощують прекрасні дині, якими славиться це селище, і я, звичайно, ласував ними, обговорюючи з аксакалом дальший шлях. Як виявилось, жителі займаються не тільки баштанництвом, вони ще чудові мисливці і промишляють у пустинному хребті Чолтаг, скелясті вершини якого заступають вид на південь. У цих горах, цілком безлюдних і бідних на воду, водяться дзерени і сайти, гірські барани (архари), козли (куку-ямани), а за ними, в пустинях між Чолтагом і Куруктагом, навіть дикі верблюди. Цю пустиню вважають найбільш труднодоступною, і жоден європейський мандрівник, як згодом розповів мені консул, в її межах ще не бував. Аксакал сказав мені, що на південній окраїні западини, недалеко від підніжжя Чолтагу і на південний захід від селища Дигай, знаходяться руїни міста Асса, дуже давнього, до якого, мабуть, колись добігала річка з Чолтагу. Западину на південь від Лукчуну іноді називають Асса по імені цього міста. Цю вказівку я записав собі на всякий випадок, вважаючи, що доведеться ще відвідати це місце.