В нетрях Центральної Азії
- Автор: Обручев Владимир Афанасьевич
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: ДЕРЖАВНЕ УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
- Переводчик: П. Гонтаренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В нетрях Центральної Азії». Краткое содержание книги:
Відкриття такої глибокої западини біля південного підніжжя Східного Тянь-Шаню виявилось несподіваним і було зроблене російськими експедиціями Пєвцова і Грумм-Гржимайла в 1890–1891 роках, потверджене наступними дослідженнями і пояснює нам також існування Долини бісів. Але тому що Центральна Азія загалом, як сказано вище, являє собою обширну западину материка, яка з усіх сторін оточена більш значними висотами, тобто опуклостями суші, то не дивно, що в западину з' цих висот ринуть потоки більш холодного повітря і що Центральна Азія загалом відзначається частими і сильними вітрами і має неспокійний клімат. У Центральній Азії рідко коли буває тихо, особливо вдень. Зі сходом сонця прокидається і вітер, дме, поступово посилюючись до полудня, цілий день і стихає лише після заходу сонця, та й то не завжди. А сильні вітри, що переходять у бурі, бувають восени, особливо ж взимку і нерідко навесні і тільки влітку не так набридають мандрівникові. Сильні вітри, що переходять у пилові бурі, взагалі характерні для клімату цієї країни, а деякі області її особливо відомі щодо цього. Саме такими є області по південному підніжжю Східного Тянь-Шаню і Прикордонна Джунгарія. Першій з них слід відвести перше місце, що цілком пояснюється її рельєфом.
Ми вже знаємо, що в Турфанській западині поверхня землі вдавлена плоскою ямою до 50-100 метрів нижче рівня океану на площі близько 90 кілометрів зі сходу на південний захід і приблизно 40–50 кілометрів з півночі на південь, тобто близько 4000 квадратних кілометрів, і являє собою плоску пустиню, в яку вузькими стрічками заходять оазиси вздовж річок, що течуть з Тянь-Шаню. З півночі западину обмежовують невисокі, але зовсім голі скелясті гірські пасма Туектаг, Ямшинтаг та інші, обернені до западини стрімкими схилами, порізані ярами та балками, на яких немає рослинності, тим-то на них скрізь видно гірські породи — пісковики, сланці. На північ від цих пасом до під. — ніжжя Тянь-Шаню піднімається пустиня, усипана галькою, в якій дуже швидко зникають річки, що течуть із снігів хребта. Вода, що пішла в товщі галечника, з'являється знову біля північного підніжжя голих пасом Туектаг, Ямшинтаг, утворюючи річки, які проривають ці пасма ущелинами і живлять оазиси Турфану та Лукчуну.
Можна собі уявити, як галечна пустиня підніжжя Тянь-Шаню і дна западини розпікається в ясні дні, яких там багато. А на сході западину замикають піски Кумтаг, що займають площу близько 50 кілометрів у довжину і 20–30 кілометрів у ширину; вони утворюють бархани висотою до 40–50 метрів, на яких майже немає рослинності.
На півночі, на відстані приблизно 40–50 кілометрі» під краю западини, підносяться скелясті гори Тянь-Шаню, які увінчані снігами і досягають 4500–5000 метрів абсолютної висоти, а на півдні западину обмежовують невисокі пасма хребта Чолтаг, на яких майже нічого не росте. Загалом виходить простягнута вздовж Тянь-Шаню плоска яма, майже гола, яку дуже нагріває сонце, щось ніби велетенська жаровня. Тут і створились такі контрасти висоти і нагрівання, що вони мусять викликати сильну тягу повітря на схід вздовж по западині і тягу, яка поступово зростає з заходу на схід 1 являє собою бурі Долини бісів. Ці бурі і створили на схід від пісків Кумтаг у порівняно неміцних гірських породах різних третинних, крейдяних і юрських пісковиків та конгломератів, що тут виступають, ті різноманітні форми вивітрювання і розвіювання, які спостерігали мандрівники. Проте ніхто цього докладно не описав, можливо, тому, що в буряну погоду, коли вітер збиває з ніг, а пил засліплює очі, дивитися і записувати, рисувати або фотографувати дуже важко. А коли судити по тих різноманітних формах, які я бачив в еоловому місті Орху на ріці Дям і Джунгарії, то в Долині бісів вони мусять бути ще більш своєрідними і різноманітними.
Експедиції Козлова і Роборовського в своїх звітах давали про Долину бісів такі самі скудні відомості, які наводить в описі маршруту Кукушкін. На доповнення до них наведу ще те, про що повідомив Г. Є. Грумм-Гржимайло, мабуть, на підставі розмов з людьми.
На станції Киркортун, розташованій на великому тракті з Лукчуну в Хамі, за великим селищем Чиктам, поблизу багатого на воду джерела сходяться два шляхи з Хамі — колісний навкружний і в'ючний прямий. Останнім зрідка їздять на колесах і розповідають про нього так: коли в Киркортуні ледве відчувається вітер зі сходу, там, в ущелинах, по яких біжить ця дорога, лютує справжня буря, і ніхто не спроможний встояти на ногах, навіть гарби перекидає і відносить на десятки кроків. Однак головна небезпека цього шляху не звідси: уклав ішаків і верблюдів, сховався як-небудь сам серед речей і — затихла погода — знову продовжуй свій шлях. Небезпека загрожує зверху, з боку гір, з яких вітер зриває і несе щебінь, часом такими масами, що здається, ніби йде камінний дощ. Тоді шум і гуркіт заглушують ревіння верблюдів і крики людини і наводять жах навіть на бувалих людей.