Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Одна сливка в рот — жменя в торбу…
Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я його не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляскою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.
— Ану спускайся з небес! — наказав Сергій Антонович.
Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдикування. Він запустив руку в торбину, набрав жменю сливок.
— Зібрав свідчення? — поцікавився, смакуючи сливками.
— Усі.
— Добре, — поглядав на мене заклопотано. — А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокладаючи траншею, натрапили на труп.
— Живий? — задав дурне запитання.
— То в Толстого живий, — зауважив іронічно. — Ходімо.
Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в колясці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі образу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сергій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підборіддям і міцно стуленими губами, примруженимиод зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.
Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея майже перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.
Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовлялись:
— Напевне, солдат.
— Сюдою якраз наступали на місто…
Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла продовгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколини в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали…
Останки, почали обережно складати в ящик. Коли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але ненадовго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.
Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.
— Романе Гнатовичу.
— А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики… На кому я їх бачив?
— Які черевики?
— Ті, що на ній.
— Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.
— Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку…
Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Балюка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб запримітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.
— Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слідчий.
— Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому бачив такі черевики, — сказав, швидше виправдовуючись за свою затримку. — Ще золотий зуб видасться йому знайомим.
— А ти не кепкуй, — присоромив мене Великошич. — Віддаси мені свідчення.
Ідучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклепками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б тоді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й загадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:
— А ти не кепкуй!
Ми обігнали Олю з Василем, вона навіть не глянула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пику. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охолонути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почуття розчарування в Олі, що засівало душу сумнівами щодо її кохання. А може, його не було? Спалахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось воно й розсипалось від першого дотику непорозуміння.