Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Ніхто… Що ж я, брешу?
— А Гнат?
— Гнат? — Василько ще дужче засопів, білясті поросячі вії його закліпали. — Так то ж Гнат… Ви ж про Гната не питали…
Саме так. Гната не брали до уваги! Сорок років, з самісінького дитинства, ходив він у сільських дурниках, на нього звертали не більше уваги, ніж на сусідського півня.
— Так він заходив до Варвари?
— Ну, заходив.
— Коли?
— Ну, вранці був…
— Це коли Варвара повернулася від нас, побалакавши з Климарем?
— Атож. Та ще ввечері заходив. З мішком. Пісню співав… Я кажу: «Чого розспівався?» А він: «Бе-е-е…»
Василько загиготів. Він босий стояв на долівці, курчата у нього свербіли, і він чухав ногу об ногу.
— Потім Варвара пішла на гулянку?
— Атож. Гнат подався до своєї халупи, а вона причепурилася й пішла.
— Ну годі, Васильку. Лягай спати.
Він, здивовано покліпавши, поліз назад на піл. Почувся вереск потривожених малюків, п’ятки зарухалися, та невдовзі втихомирилися й повкладалися одна до одної, як чарунки в сотах. Ми з Попеленком вийшли на вулицю. Буркан чекав, капловуха тінь сиділа поряд з ним. Небо зовсім зблякло від місячного світла.
— Оце б закурити, — промовив я. — Мозок прочистити!
— Вам не можна, — пробурчав Попеленко. — Ви ж на лікуванні.
— Скажи вже — на курорті!
Він поліз по свій охлялий кисет. Скрутив дві цигарки: товсту закурив сам, а тоненьку, «тещин палець», дав мені.
— Шкідливо, — пояснив Попеленко. — Менше диму, більше здоров’я.
— Добре, не бурчи!
Недаремно ми все-таки полювали за Климарем! Ось вона, розгадка, близькість якої весь час відчувалася. Я насилу стримував хвилювання й радість.
Ясна річ, поява Гната коло Кривендишиного тину була для колія сигналом: дурник приніс чергове повідомлення. Гнат і сам не догадувався, що став листоношею… Вони використали його як дресированого пса. Догадливі! Приручили, підгодовували там, в УРі; може, навіть постачали мідними обідками та свинцем. Записки, напевне, непомітно вставляли у який-небудь клапан під коміром або підкладкою, техніка тут нескладна.
Гнат курсував у будь-яку погоду, він був ідеальний зв’язковий, кращого й побажати не можна.
У Глухарці його зустрічала Варвара. Виявляла незвичайну жалісливість, латала стару ватянку…
Цигарка дотлівала в долоні. Останній раз я курив перед операцією — хтось із поранених всунув мені в губи чинарика, і я лежав а ним, як із соскою, обливаючись потом… Лікарі забрали кисет й трофейну запальничку. Довелося змиритися: мені дуже хотілося якнайшвидше одужати й повернутися до хлопців.
Зараз у мене наморочилася голова.
А все-таки для чого знадобився Горілому постійний зв’язок із селом? Що взагалі прив’язало його до Глухарки, чого він сидить поряд в УРі, немовби дожидаючи зими, дожидаючи свого кінця? Гупан теж запитував себе про це. А втім, чого сушити голову? Завтра, спіймавши Варвару на гарячому, ми дізнаємося про все, що треба. Якщо, звичайно, доживемо до завтра…
Місяць піднявся до свого зеніту. Тіні покоротшали. Тепер поруч з Бурканом сиділа чорна капловуха такса.
— Якщо вони й прийдуть, то як місяць зайде, — промовив Попеленко задумливо. — Їм зручніше у темряві. Під ранок буде темно хоч око виколи.
Світились каганцями мазанки. Тіні тополь перетинали вулицю, як шлагбауми.
— Катай до Глумського, — сказав я Попеленкові.— І щоб ніхто не помітив, що ви вартуєте. Не підведи, зрозумів?
— Та хіба ж я не розумію?
Я глянув на Варварину хату. Вікна були темні. Попеленко простежив за моїм поглядом.
— Ні, вона не побачить нас, раз там морячок, — сказав він. — Заняття!
— Як ти гадаєш, для чого їй це потрібно? — запитав я.
— Воно ж заведено так, що потрібно, — філософськи відповів Попеленко і зітхнув. — Природа!
— Ти лекцій з біології не читай, я не про те… Навіщо їй Горілий і бандюги? Хіба вона любить його, Горілого? Нікого вона, крім себе, не любить!
— Хто їх, отих жінок, зрозуміє! — сказав «яструбок». — Інша матерія.
— Ну, добре. Дій!
— Товаришу Капелюх! — Попеленко вхопив мене за рукав. Брови його запитально розповзлися на різні поверхи. — Пробачте, звичайно… То правда, що ви німу Семеренкову сватаєте, чи то військові хитрощі?
— Правда.
— Так-так… — Він зацмокав язиком і співчутливо подивився на мене.
Он, виявляється, яке питання мучило його на порозі тривожної ночі.
Я попрямував до мазанки Семеренкових, до високих тополь. Буркан побіг слідом. Місяць висів високо і ще не скоро мав сховатися за темно-синьою смугою лісів. Але ніби назустріч місяцю з заходу, від Грушевого хутора, піднімалося пасмо хмар. Його тінь, напевне, уже торкнулася УРу і повільно пливла сюди, до Глухарки.