Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Ну, як, Попеленко? — спитав я.
Він стояв недалеко від гончаревої хати, наїжившись, як сільповський сторож, притискав автомат обома руками до грудей. Дедалі яскравіше і настирливіше світив місяць, різкіше окреслювалися тіні. Тополі у дворі в Семеренкових шелестіли шорстким листям. Ледве жовтіли вікна.
— Та справи нічого, — буркнув Попеленко. — Пильную. Антоніна у хаті. Куди вона дінеться?
Він явно був невдоволений завданням, вважав його примхою начальства. Дівчат охороняти — до чого, мовляв, дожив.
— Як рука, Попеленко?
— Та нічого… Свербить!
— Тривожні в нас ночі!
— Куди вже тривожніше… Ані тобі вдень відіспатися, ані вночі похропти.
— Правильно… Після війни відхропимо за все, що недоспали.
— На Гавриловому горбі? — запитав Попеленко.
Співчутливий тон ніяк не годився для розмови з моїм підлеглим.
— А ми з тобою не втримаємо села, коли Горілий наскочить, еге ж, Попеленко? — сказав я. — У нього шість чоловік під командою.
— Авжеж, що так, — мовив «яструбок» зацікавлено і закинув автомата на плече. — Дещо є?.. Воєнні планти?
Він покрутив своїм коротуном пальцем, приставивши його до скроні, і запитально глянув на мене. Пес Буркан приліг поблизу, висолопивши язика. Він здавався білий при світлі місяця, цей язик, і полискував.
— Є різні «планти», Попеленко. Ти йди до Глумського. Дай йому свій карабін. Стріляти голова вміє… Будьте обоє напоготові. Ясно?
— А ви? — запитав Попеленко.
— Я в Семеренкових у дворі буду.
— Ага… — Він хитро примружився. — Можна б ще чоловіків на охорону зібрати… Валерика, він флотський! Нібито артилерист!
— Якщо в тебе є корабельна гармата, запроси. Тільки спершу спитайся у Варвари.
— Ага, — зметикував Попеленко і підморгнув мені.— Варвара не віддасть! Ну, Маляса можна… Він же мисливець.
— Ти б ще Гната запропонував, — сказав я.
— Гнат не береться до уваги! — мовив Попеленко.
— Не береться до уваги?
Я згадав раптом: Гнат, який повертався з УРу з важким мішком за плечима, на мить завмер коло Кривендишиної хати, дивлячись на тих, що танцювали. Він усміхнувся на весь рот, заспівав щось, радіючи з того, що всім весело, та й почимчикував собі далі, нікому не потрібний сільський дурник… Це було перед тим, як Климар, нахилившись до морячка, сказав щось про Антоніну і Валерик, не зводячи з неї погляду, рушив уперед. А потім… потім ми з Валериком пішли на згарище, і, ніби барвистий осінній лист, що пролетів мимо, майнула Варварина плахта.
З появи Гната й почалося все лихе!
— Кажеш, Гнат не береться до уваги?
Я згадав, як він сидів у кутку чисто прибраної світлиці, серед вишиваних рушників на білих стінах, непричесаний, брудний дурень Гнат. Варвара латала ватянку. «Шкода його…» Шкода? Абросимова вона не пожаліла, Штебльонка теж… Чого ж це почуття виникло до Гната?
Гнат щоранку ходив в УР. І щовечора повертався. Я зустрів його на старому Мшкільському шляху, Гнат ішов, не чуючи моїх окликів. Потім він охоче сів на сноповозку, а за кілька сот метрів ми зіткнулися з ними. І ніхто з них не зробив навіть спроби підійти до воза. Вони пропустили нас, немовби побачили якийсь таємний знак.
Що мене тоді ще здивувало? Гнат був ситий. Він був ситий, повертаючись з УРу. Але ж хто міг нагодувати його там? І кому спало б на думку годувати Гната, кому він потрібен? Пам’ятаю, як у Варвари, коли я спитав, що бачив він в УРі, дурник почав мимрити якусь нісенітницю про московське солодке сало. Хазяйка обірвала його. Гнат дивився на Варвару по-собачому відданими очима. Кажуть, собаки, коли їх надресирувати, можуть носити записки в нашийнику. Треба тільки нагодувати їх, прилащити.
— Так, Гнат не береться до уваги! Це ти здорово сказав, Попеленко. На Гната ніхто не звертав уваги. Пусте місце.
— Чого це ви, товаришу Капелюх, зарядили: «не береться до уваги», «не береться до уваги»? — завважив «яструбок». — Які будуть розпорядження?
— Ходім лишень до тебе, Попеленко!
Попеленківські дітлахи вже повкладалися на полу. Каганець ледве розгорівся у важкому повітрі. Я побачив дев’ять пар брудних голих п’яток, звернених до вогню.
— Котрий із них Василько? — спитав я.
Попеленко швидко зорієнтувався й ухопив за одну
з п’яток. Ми витягли Василька, мов стручок гороху, із загальної купи. Він кліпав очима, мружився на каганець, шморгав носом.
— Слухай-но, Васильку. — Я поляскав його по вуху, щоб він прочунявся. — Ти казав, що в неділю протягом дня до Варвари ніхто не заходив, так?