Вибрані твори в двох томах. Том II
- Автор: Ткач Дмитро
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том II». Краткое содержание книги:
Коли ми покінчили з планом майстерні та списали на папір верстати й інструменти, які нам потрібні, дядя Влас сказав:
— А тепер давай поговоримо про твоїх друзів. Хто з них на що здатний. От ти, скажімо, кого взяв би на таке діло?
— Ілька взяв би, — сказав я твердо.
— Такий він уже надійний?
— Авжеж.
— Ну, Ілька. А ще кого?
— Маринку…
— Та вона ж дівчина.
— Ну й що? — раптом спалахнув я. — А якщо вона така, що за всякого хлопця справиться! І вчиться на п'ять!..
— О, це вже інша річ, — усміхнувся дядя Влас. — Це добре, що дівчина — і така бідова.
Я ще розказав про двох-трьох, але далі ми й не пішли.
— Ну, гаразд, — встав із-за столу дядя Влас. — В роботі ближче з кожним познайомимось. Людина себе в ділі показує.
Мені ще треба було довчити фізику, але я довго не міг зосередитись. Заснув пізно.
Наступний день у мене видався справді щасливий.
По-перше, моя новина про бот, як і треба було чекати, викликала серед учнів бурхливе захоплення. По-друге, я на четвірку відповів фізику.
Бентежило тільки одне: закінчувались уроки, а дяді Власа ще не було, хоч він твердо обіцяв бути. Як не прийде, то хлопці скажуть, що я брехун, та ще й на сміх підіймуть.
Але не встиг відспівати останній дзвінок, як у дворі обізвалася сиреною вантажна автомашина. В її кузові під вологим від мряки сірим брезентом видувалися якісь речі.
Ми висипали на подвір'я. Вийшов і Євграф Євграфович. Привітався до дяді Власа, який виліз з кабіни, і вони почали про щось говорити.
А тим часом з кузова зіскочив стерновий шхуни «Зоря», Баня, підійшов до мене, простяг руку:
— Привіт, Левко! Що ж це ти не показуєшся на очі?
— Добрий день, Ваню, — відповів я, пишаючись перед товаришами своїм знайомством з ним.
— Як живеш?
— Усе гаразд. Що це ти привіз?
— А це ж для вас. Верстати, матеріал деякий. Влас Микитович такий чоловік, що і з-під землі дістане. То це ви самі собі бот робитимете?
— Будемо, — відповіло кілька голосів.
— А командиром бота хто у вас буде? Левко?
Я почервонів до самих вух.
— Не знаю…
— Чому ж не знаєш? У тебе ж — неабияка морська практика! Он у який штормягу на шхуні плавав!
Я був на десятому небі. Така розмова в присутності хлопців!
Навіть Ілько, який завжди поводився незалежно, і той зараз заздрив мені.
Підійшов дядя Влас.
— Ну, братики мої, до роботи!
Почали розвантажувати машини. Зняли з кузова два столярні верстати, не нові вже, видно, що були в роботі, але цілком справні. Віднесли в майстерню ящик із струментом, відволокли дерев'яні балки і дошки.
А коли закінчили, Євграф Євграфович наказав усім повернутись до класу.
Тут він сказав, що відтепер ми — учнівська виробнича бригада. І маємо перед собою конкретне й цікаве завдання — збудувати моторно-парусного бота. А як збудуємо, будемо влітку в море ходити, морську справу вивчати. А завтра у нас недільник. Обладнуватимемо майстерню.
Зі школи ми з Ільком повернули до берега, щоб подивитись на ті боти, що стоять у порту. Раніше ми на них не звертали уваги — ну що ж, боти та й боти! — а тепер вони нас зацікавили.
— Скоро й наш загойдається біля причалу, — сказав Ілько.
— А як ми його назвемо?
— Як?.. «Альбатрос» або «Буревісник».
— Ні, такі вже є, — заперечив я. — Краще «Піонер», щоб усі знали, що це — наш бот, а не чий-небудь.
Ми засперечалися. Але потім вирішили, що сперечатися ще рано, і пішли додому.
27. НЕДІЛЬНИК
Ранок видався похмурий, туманний. У нас на півдні такі ранки бувають часто пізньої осені чи ранньої зими. По сірих вікнах повільно сповзали поодинокі краплини, залишаючи покручений слід.
Дядя Влас вийшов з своєї кімнати у старому, поношеному кітелі і в старих штанях, що на колінах аж побіліли.
— А ти, Левко, чому ж не переодягаєшся? — спитав він, побачивши мене в тому одязі, в якому я ходжу до школи.
У мене десь були старенькі штани, які я трохи розірвав об сучок, коли змагався з Ільком, хто вище видереться на дерево. Була й тужурка, з якої я програв хлопцям половину ґудзиків. Були й старенькі черевики з побитими носками. Але навіщо я надіватиму те старе шмаття? Та й виріс я з нього. І я відповів безтурботно:
— Нічого іншого немає.
— Хай іде в цьому, — сказала мама. — Бо старе десь шукати треба. Не пригадую, куди я його приткнула.
— Негоже так, — глянув докірливо на мене й на маму дядя Влас. — На роботу ж ідеш, а не на гулянку. Зіпсуєш добрий одяг, а потім будеш у тата новий просити. Давай удвох пошукаємо твоє старе вбрання…