Найкращий сищик та падіння імперії

Я думав про воду, вона мені ввижалася у снах, я чув її дзюрчання, ловив її пересохлими губами, я пив би власну сечу, але перекинув бляшанку, щоб не спокуситися на це. Я божеволів. Спухлим, сухим язиком лизав ті кляті металеві прути. Лежав, лизав, вив від безсилля і відчаю, непритомнів, знову лежав, дивився у темряву, слухав тишу. Спочатку ще думав, що говоритиму, коли хтось із них, чи Олексій, чи охоронці, прийдуть. А потім уже і думати про це не міг. Згадував минуле, уявляв Моніку, Єлизавету Павлівну, Уляну Гаврилівну, балакав з Ізабеллою. Не міг заснути, лежав у якомусь напівсні. Ввижалася вода.

Коли мені здавалося, що я пливу у воді, що її багато, я прокидався. Вже не підводився, просто перевертався з боку на бік. Щось шепотів собі, переконував сам себе не божеволіти, витримати, і тоді все буде добре.

Не знаю, скільки минуло часу, але одного разу я почув клацання замка. Навіть зрадіти не міг. Світло. Нічого не бачив. Кроки, хтось підійшов до клітки і роздивлявся мене.

— Ви живий, Іване Карповичу? — З голосу я впізнав Третього. Кивнув.

— Води, — прохрипів я.

— Я дам, але багато одразу не пийте. Кілька ковтків, потім іще. Нап’єтеся, але поступово, — попередив охоронець.

Я кивнув головою, підліз до ґрат. Він дав мені чашку. Вона не пролазила всередину, але я вже звик пити крізь прутки. За кілька ковтків випив усю чашку.

— Почекайте. — Третій прибрав перекинуту бляшанку з-під клітки, мітлою вимів випорожнення, посипав сухим попелом, щоб не так смерділо, поставив бляшанку назад.

— Ще!

— Води! — попросив я.

— Пізніше.

Я впав на дно клітки. Стояв на колінах, схиливши голову.

— Як довго до мене ніхто не приходив? — спитав, коли зміг.

— Сім днів. Олексій наказав не приходити десять днів, але я подумав, що ви загинете. Оце прийшов, таємно.

— Дякую, — прохрипів я.

— Мені потрібна інша подяка. Що ви запропонуєте мені, щоб я зміг отримати гроші і витягти вас звідси? — в лоб спитав Третій.

Ще кілька днів тому я був готовий до цього запитання, я би одразу запропонував, що робити і як, але зараз я був занадто слабкий, думки не слухалися мене, я хотів щось сказати, але мені ввижалася тільки вода. Ще води, пити!

Я вдарив себе по обличчю. Я був слабкий, це був не удар, а так, поплескування.

— Що ви робите? — злякався Третій.

— Збираюся з думками. — Я вперся головою у ґрати, мені важко було її тримати. — Скільки ти хочеш?

— Сто тисяч, — чітко відповів він.

— Такі гроші тільки у банку.

— Скільки є не в банку?

— Десь близько семи тисяч.

— Цього замало.

— Я можу написати лист, за яким тобі видадуть гроші.

— Ні, у банку мене одразу арештують.

— Лист не до банку. Є одна жінка, яка може заплатити за мене. Лист буде до неї.

— Що за жінка?

— Графиня Клейнміхель.

— Це ота божевільна з залізною ногою?

— Одна з найбагатших жінок імперії.

— Чому вона платитиме за вас?

— Бо я врятував її від смерті. Вона мій боржник, і вона знає, що я поверну гроші, на моїх рахунках їх достатньо.

— Як вона повірить, що я не брешу?

— Я напишу їй лист. Вона впізнає почерк і деякі подробиці з листа, які знаємо лише я та вона.

— Чому вона не спробує здати мене поліції?

— Бо я напишу, що на кону моє життя. Зрозумій, у мене не одна сотня тисяч у банку. А життя в мене одне. І мені значно спокійніше заплатити тобі й вирватися з цієї клітки, аніж щось видурювати, ризикуючи залишитися тут, — пояснив я з останніх сил.

— Мені треба подумати, — сказав Третій.

— Дай води.

Він дав іще чашку, потім ще і ще. За кілька годин я випив два глечики, після чого Третій дав мені буханець хліба.

— Їж. Ковбаси не приніс, бо тобі не можна зараз ковбаси, нехай шлунок звикне до хліба. Завтра я прийду і приберу. Не виглядай дуже добре, щоб ніхто не здогадався, що я тобі допоміг.

— Здається, я зараз не можу виглядати добре. Якщо вирішиш отримати гроші, подумай, як відчинити цю кляту клітку.

— Подумаю.

Він пішов. Я з’їв трохи хліба. Мені хотілося увіпхати всю буханку у рот, я ледь втримався. Сховав під подушку. Полежав, пожував іще шматочок. Коли знову клацання замка. Я злякався, чи не Олексій це. Ні, прийшов Перший. Приніс води. Я пив жадібно, щоб він не здогадався.

— Не поспішай, потроху, тобі може бути зле після води. А чого в тебе бляшанка порожня? — спитав охоронець.

— А чим мені було її заповнювати? — слабким голосом поцікавився я.

— Олексій наказав не ходити до тебе десять днів, але я не хотів, щоб ти помер, — пояснив охоронець.

— Дякую. А він хоче. Щоб спочатку помер я, а потім ти зі своїми товаришами.

— Що ти верзеш? — здивувався Перший.

— Він викрав мене і сховав тут без дозволу ЦК. Він хотів пограти у серйозну гру, бо думав виграти, а переможців же не судять. Та він програє, бо моє зникнення публіка сприйняла зовсім інакше. Я став іще більшим героєм, аніж був. Я не зламався у полоні, не зрадив государя, дав приклад для інших. Тепер Олексій злякався. Зі мною покінчити легко: вбити і закопати десь, але залишаєшся ще ти. А у Олексія завдання тримати тебе тут, не дати виїхати за кордон.