Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— У ЦК рано чи пізно дізнаються, що ти утнув, і знищать тебе, бо ти ж зміцнив імперію, об’єднав простих людей у ненависті до бунтівників, які викрали Івана Карповича і знущаються з нього, — вів далі я.
— Я не слухаю тебе! — Він сфотографував мене з газетою. Підійшов до мене і усміхнувся. Ненависть аж капала з його нервових вуст. — А тепер знаєш, що тебе чекає, Іване Карповичу?
Він зробив паузу, мабуть, щоб відчути свою владу наді мною.
— Я вирішив провчити тебе, бо ти занадто нахабний. Ти чомусь думаєш, що і досі найкращий сищик імперії, але ж насправді ти миша, яка попала у мишоловку! Ще живий, але вже мрець. І я зіб’ю з тебе пиху, Іване Карповичу! Я зроблю так, що ти стоятимеш переді мною на колінах і проситимеш про порятунок. Чуєш? Посміхаєшся? Тобі смішно? Подивимося, хто буде посміхатися за десять днів! Десять днів без їжі та води! І мені начхати, чи виживеш ти, Іване Карповичу, чи ні! Здохнеш — закопаємо тебе у лісі, виживеш — проситимеш про пощаду, а я подивлюся, чи дати тобі трохи води, чи ні! Ось! — Він ударив ногою по глечику. Там іще було трохи води, глечик перевернувся, і вода витекла. — Ти сам цього схотів, Іване Карповичу! Ти не зрозумів, що правила гри змінилися. Раніше ти вигравав, бо грав із людьми, але тепер я — твій бог, і в мене ти не виграєш! Зрозумів? — Він плюнув мені в обличчя і відскочив, мабуть, боявся, що я можу відповісти йому тим же.
Він забрав усю техніку і пішов. Вимкнув світло. Темрява. Я подумав, що мене чекає. Здається, він не жартував. Десять днів без їжі та води. Я згадав розповідь Миколи Боброва, як він урятувався з затонулого пароплава і багато тижнів плавав на човні в океані. Микола казав, що відчай убиває швидше, аніж спрага чи голод. Думка про те, що тебе так ніколи і не знайдуть у морі, виснажувала найбільше. Те саме і зараз. Я вирішив, що головне не впадати у відчай. Десять днів, то десять днів. Спробувати вижити. Про всяк випадок у мене було кілька шматків хліба у подушці. Гірше було з водою, бо зберігати її було ні в чім. Але у підвалі було прохолодно, сиро. Спека не повинна була дуже вже допікати. Я роздивився прутки клітки. Вони були трохи вологі. Випари води, які осідали на сталі. Я підібрав глечик. У ньому залишилося води на кілька ковтків. Мій запас. Я все ж сподівався, що той Олексій не мучитиме мене цілих десять днів. Три-чотири дні вистачить, щоб людина почала божеволіти і стала на коліна.
Але Олексій тримав слово. Дуже довго до мене ніхто не приходив. Важко сказати, скільки. Я міг приблизно відміряти два дні, але ще два дні вже починали розпливатися. До того ж я почав непритомніти. Я намагався триматися. Час від часу підводився і робив неспішні рухи, щоб розім’яти тіло. Їв шматочок хліба. Спочатку їв, а потім не зміг, бо у роті було сухо, слина закінчилася, хліб погано жувався, а потім дер горлянку. Дуже хотілося пити. Глечик давно спорожнів. Час від часу я лизав пересохлим язиком ґрати клітки на яких виступало трохи пари. Не знаю, чи давало це хоч щось. Лизав, потім лежав, потім підводився, примушував себе рухатися, хоча б кілька рухів. І думати будь про що, тільки не про те, як хочеться пити. Страшенно хочеться пити. Пити, пити, пити!
Я думав про воду, вона мені ввижалася у снах, я чув її дзюрчання, ловив її пересохлими губами, я пив би власну сечу, але перекинув бляшанку, щоб не спокуситися на це. Я божеволів. Спухлим, сухим язиком лизав ті кляті металеві прути. Лежав, лизав, вив від безсилля і відчаю, непритомнів, знову лежав, дивився у темряву, слухав тишу. Спочатку ще думав, що говоритиму, коли хтось із них, чи Олексій, чи охоронці, прийдуть. А потім уже і думати про це не міг. Згадував минуле, уявляв Моніку, Єлизавету Павлівну, Уляну Гаврилівну, балакав з Ізабеллою. Не міг заснути, лежав у якомусь напівсні. Ввижалася вода.
Коли мені здавалося, що я пливу у воді, що її багато, я прокидався. Вже не підводився, просто перевертався з боку на бік. Щось шепотів собі, переконував сам себе не божеволіти, витримати, і тоді все буде добре.
Не знаю, скільки минуло часу, але одного разу я почув клацання замка. Навіть зрадіти не міг. Світло. Нічого не бачив. Кроки, хтось підійшов до клітки і роздивлявся мене.
— Ви живий, Іване Карповичу? — З голосу я впізнав Третього. Кивнув.
— Води, — прохрипів я.
— Я дам, але багато одразу не пийте. Кілька ковтків, потім іще. Нап’єтеся, але поступово, — попередив охоронець.
Я кивнув головою, підліз до ґрат. Він дав мені чашку. Вона не пролазила всередину, але я вже звик пити крізь прутки. За кілька ковтків випив усю чашку.
— Почекайте. — Третій прибрав перекинуту бляшанку з-під клітки, мітлою вимів випорожнення, посипав сухим попелом, щоб не так смерділо, поставив бляшанку назад.
— Ще!
— Води! — попросив я.
— Пізніше.
Я впав на дно клітки. Стояв на колінах, схиливши голову.
— Як довго до мене ніхто не приходив? — спитав, коли зміг.
— Сім днів. Олексій наказав не приходити десять днів, але я подумав, що ви загинете. Оце прийшов, таємно.
— Дякую, — прохрипів я.
— Мені потрібна інша подяка. Що ви запропонуєте мені, щоб я зміг отримати гроші і витягти вас звідси? — в лоб спитав Третій.
Ще кілька днів тому я був готовий до цього запитання, я би одразу запропонував, що робити і як, але зараз я був занадто слабкий, думки не слухалися мене, я хотів щось сказати, але мені ввижалася тільки вода. Ще води, пити!
Я вдарив себе по обличчю. Я був слабкий, це був не удар, а так, поплескування.
— Що ви робите? — злякався Третій.
— Збираюся з думками. — Я вперся головою у ґрати, мені важко було її тримати. — Скільки ти хочеш?
— Сто тисяч, — чітко відповів він.
— Такі гроші тільки у банку.
— Скільки є не в банку?
— Десь близько семи тисяч.
— Цього замало.
— Я можу написати лист, за яким тобі видадуть гроші.
— Ні, у банку мене одразу арештують.
— Лист не до банку. Є одна жінка, яка може заплатити за мене. Лист буде до неї.
— Що за жінка?
— Графиня Клейнміхель.
— Це ота божевільна з залізною ногою?
— Одна з найбагатших жінок імперії.
— Чому вона платитиме за вас?
— Бо я врятував її від смерті. Вона мій боржник, і вона знає, що я поверну гроші, на моїх рахунках їх достатньо.
— Як вона повірить, що я не брешу?
— Я напишу їй лист. Вона впізнає почерк і деякі подробиці з листа, які знаємо лише я та вона.
— Чому вона не спробує здати мене поліції?
— Бо я напишу, що на кону моє життя. Зрозумій, у мене не одна сотня тисяч у банку. А життя в мене одне. І мені значно спокійніше заплатити тобі й вирватися з цієї клітки, аніж щось видурювати, ризикуючи залишитися тут, — пояснив я з останніх сил.
— Мені треба подумати, — сказав Третій.
— Дай води.
Він дав іще чашку, потім ще і ще. За кілька годин я випив два глечики, після чого Третій дав мені буханець хліба.
— Їж. Ковбаси не приніс, бо тобі не можна зараз ковбаси, нехай шлунок звикне до хліба. Завтра я прийду і приберу. Не виглядай дуже добре, щоб ніхто не здогадався, що я тобі допоміг.
— Здається, я зараз не можу виглядати добре. Якщо вирішиш отримати гроші, подумай, як відчинити цю кляту клітку.
— Подумаю.
Він пішов. Я з’їв трохи хліба. Мені хотілося увіпхати всю буханку у рот, я ледь втримався. Сховав під подушку. Полежав, пожував іще шматочок. Коли знову клацання замка. Я злякався, чи не Олексій це. Ні, прийшов Перший. Приніс води. Я пив жадібно, щоб він не здогадався.
— Не поспішай, потроху, тобі може бути зле після води. А чого в тебе бляшанка порожня? — спитав охоронець.
— А чим мені було її заповнювати? — слабким голосом поцікавився я.
— Олексій наказав не ходити до тебе десять днів, але я не хотів, щоб ти помер, — пояснив охоронець.
— Дякую. А він хоче. Щоб спочатку помер я, а потім ти зі своїми товаришами.
— Що ти верзеш? — здивувався Перший.
— Він викрав мене і сховав тут без дозволу ЦК. Він хотів пограти у серйозну гру, бо думав виграти, а переможців же не судять. Та він програє, бо моє зникнення публіка сприйняла зовсім інакше. Я став іще більшим героєм, аніж був. Я не зламався у полоні, не зрадив государя, дав приклад для інших. Тепер Олексій злякався. Зі мною покінчити легко: вбити і закопати десь, але залишаєшся ще ти. А у Олексія завдання тримати тебе тут, не дати виїхати за кордон.