Таємниче полум'я цариці Лоани

Ґраньйоло провів козаків до «бадоліанців», а потім вони з Джиджіо на вантажівці поїхали у бік Солари. «Бадоліанці» попередили, що вночі не можна їздити неозброєними, бо до Солари на підмогу поплічникам прибув загін «Чорних бригад». Тому й дали рушниці.

На дорогу до перехрестя на Віньйолетту й назад вони на все про все витратили три години. Хлопці відігнали вантажівку до хати Берчеллі й попростували до Солари пішки. Гадали, що вже минулося. Навколо — ані звуку, тож ішли спокійно. Крізь туман видно було погано, але, як видавалося, незабаром уже світанок. Переживши таке нервове напруження, тепер вони підбадьорливо плескали один одного по плечу, не криючись, голосно теревенили про нічні пригоди. Так ідучи, вони не помітили, що зовсім близько у канаві причаїлися чорнобригадники. Хлопців схопили за пару кілометрів від Солари. Схопили на гарячому, зі зброєю, тож відбріхуватися не було сенсу. Потім вкинули у свій фургончик. Чорнобригадників було лише п’ятеро: двоє попереду, двоє сіли всередину вантажівки, обличчям до них, а ще один примостився на підніжці, щоб краще розгледіти дорогу в тумані.

Фашисти їх навіть не зв’язали, ті двоє, котрих приставили наглядати, сиділи, поклавши гвинтівки на коліна, самих же бранців кинули гамузом, як два чували.

Раптом Джиджіо почув дивний звук, немов розірвали ганчірку, а потім йому в обличчя бризнула липка рідина. Один з фашистів почув хрип, а коли засвітив ліхтаря, всі побачили Ґраньйоло з перерізаною горлянкою й скальпелем у руці. Двоє фашистів почали сипати один на одного прокльонами. Потім наказали зупинити машину й, змусивши Джиджіо допомогти, викинули тіло загиблого на узбіччя. Геть усе навкруги було залляте кров’ю, Ґраньйоло вже був мертвий, чи, може, вже майже простився з душею. Інші троє теж вилізли з фургона. Потім почали звинувачувати один одного у тому, що сталося, мовляв, він не мав отак подохнути, у штабі цей язик був потрібен, а тому їх усіх арештують. Аякже, купка йолопів, що не додумалася зв’язати бранців.

Поки фашисти сперечалися над тілом покійного, то на якийсь час забули про Джиджіо, котрий, скориставшись метушнею, сказав собі: «Або зараз, або ніколи» — й чкурнув геть. Він кинувся вбік і перескочив канаву, знаючи, що далі буде крутояр. Фашисти стрельнули кілька разів, але Джиджіо вже скотився вниз, як сніжка, й побіг у лісову гущавину. У такому тумані шукати його — все одно, що шукати голку у копиці сіна. Та й фашисти не надто бажали здіймати галас, позаяк тепер уже було зрозуміло, що їм доведеться позбутися трупа й повертатися до штабу, вдаючи, що сьогоніч вони нікого не схопили. Не хотіли отримати прочухана від командування.

Зранку Джиджіо, прихопивши з собою кількох друзів, повернувся на місце трагедії й, обійшовши кілька канав, знайшов-таки тіло Ґраньйоло. Соларський піп не хотів забирати тіло анархіста й, як це вже було цілком очевидно, самогубці до церкви. Але дон Коньяссо наказав перенести небіжчика до маленької каплички в Ораторіо, сказавши, що Богу краще за його служителів відомо, що є правильним.

Ґраньйоло загинув. Він урятував козаків, відвів мене у безпечне місце й помер. Я чудово знав, як усе було, адже він переповідав мені сотню разів. Ґраньйоло був боягузом, він боявся, що коли фашисти почнуть його катувати, він розколеться й видасть усіх своїх товаришів, відкривши їм прямий шлях на загибель. Отже, він вирішив померти за них. Отак, «ч-ш-ш-и-к», так само, як і з тими двома німцями. Покара за злочин. Хоробра смерть боягуза. Розплата за єдиний вияв насильства у своєму житті. Так йому прийшло очищення від докорів сумління, які, певно, стали для нього нестерпними. За одним-єдиним разом обскакав геть усіх. І фашистів, і Господа Бога. Ч-ш-ш-и-к.

А я вижив. Ніколи собі цього не пробачу.