— То що маємо робити? — спитав Ґраньйоло.
— Отже, завдяки туману, у якому милістю Божою ми зараз усі потонули, і дякуючи тому, що німці наших місць не знають, хтось із соларських має піти забрати тих триклятих козаків і провести їх до «бадоліанців».
— А чому саме із соларських?
— In primis[226], відверто кажучи, якщо я заговорю про це з кимось із санмартінівців, тут-таки почнуть ширитися чутки, а що менше наразі пліткуватимуть, то краще для нас. In secundis[227], німці наглядають за шляхом, що веде до нашого села, тож туди нам — зась. Отож вихід один — іти Диким Яром.
Почувши згадку про Дикий Яр, усі заторохтіли, мовляв, ми що, пришелепуваті, навкруги такий туман, нехай Таліно подбав би про козаків чи що. Але той бісів священик ніяк не вгамовувався і, згадавши, що Таліно має вісімдесят років і до Солари не спускається навіть за ясної днини, а щоб у тумані — то й поготів, додав (хоч, на мою думку, зробив він це, аби віддячити нам за переляк, якого ми, хлопчаки з Ораторіо, нагнали на нього) таке:
— Єдині, хто вміє проходити Диким Яром навіть у тумані, — це ваші хлоп’ята. І хоч опанували вони це хитре вміння задля хлопчачих бешкетів, настав час використати їхні пустунські таланти для гідної справи. Хай один з ваших пролаз проведе козаків униз.
— Трясця! — вигукнув Ґраньйоло. — Припустімо, що все саме так, як ви кажете. А що як після того, як ми проведемо втікачів і сховаємо їх у Соларі, ранком у понеділок німці заявляться не до вас у село, а до нас і обернуть на попелище наше селище?
До нашої команди приєдналися також Стівулу й Джиджіо, двійко велетнів, що ходили з дідом заливати Мерло в горлянку рицинову олію. Очевидно, вони теж мали відношення до руху Опору.
— Спокійно, — промовив Стівулу, найметкіший парубок серед усіх, — наразі «бадоліанці» в Орбеньйо, а туди ані есесівці, ані чорнобригадники ніколи й носа не покажуть, адже повстанці високо в горах. Крім того, вони озброєні справжньою чудасією — британськими кулеметами, тож можуть звідти контролювати всю долину. Для такого знавця місцевості, як Джиджіо, та ще й на вантажівці Бареллі, що поставив собі протитуманні фари, звідси до Орбеньйо можна дістатися всього за дві години. Хай навіть три, оскільки вже сутеніє. Зараз п’ята година вечора, Джиджіо буде на місці о восьмій. Попередить «бадоліанців», вони зійдуть униз, до перехрестя, що йде до Віньйолетти, і чекатимуть там. Вантажівка знову буде тут десь о десятій, хай навіть одинадцятій, ми сховаємо її у лісочку, там, де починається Дикий Яр, біля каплички Божої Матері. Близько одинадцятої хтось із наших піде Яром у дім священика, забере козаків і, провівши їх униз до лісочка, посадить в автівку. Вони вже до світанку будуть у таборі «бадоліанців».
— І це ми маємо ризикувати власного шкурою через вісьмох мамелюків чи калмиків, чи хто там вони є, котрі ще вчора були есесівцями? — спитав рудий чолов’яга, якого, здається, звали Мільявакка.
— Агов, хлопче, вони ж передумали, — відповів тому Ґраньйоло, — і це вже добре, але ж до всього це ще вісімка дужих здорованів, що вміють влучно стріляти й можуть нам згодитися, а все решта — дурня.
— Егеж, «бадоліанцям» згодиться, — огризнувся Мільявакка.
— «Бадоліанці» чи «гарібальдійці» — всі борються за свободу, а, як то кажуть, рахунки зводять після бою, а не до. Треба порятувати козаків.
— Ти теж маєш слушність. Врешті, вони громадяни Союзу — великої батьківщини соціалізму, — не втямивши як слід суті такої переміни поглядів, додав такий собі Мартіненьйо. — Проте останніми місяцями траплялося ще й не таке, як-от, наприклад, історія з Джино, котрий був одним із найревніших чорнобригадників, але потім утік і пристав до партизанів. Тож у Соларі він якось показувався з червоною хустиною, втім, позаяк був страшенно безтолковим, прийшов у селище до дівки, коли туди й носа потикати можна було, от чорнобригадники його й схопили. А схопивши, розстріляли в Асті якось на світанку.
— Гаразд, так ми і вчинимо, — мовив Ґраньйоло.
— Ось тільки є один клопіт, — озвався Мільявакка. — Панотець казав, що Яром пройти вміють лише хлопчаки, але я б не вплутував у таку делікатну справу малого. Якщо навіть не зважати на здоровий глузд, малий потім може розпустити язика.
— Аж ніяк, — заперечив Стівулу. — Приміром, жоден із вас не зауважив, але ось тут поряд причаївся наш Ямбо. І він уже все чув. Звісно, якби його дід зараз почув, що я кажу, він би мені очі випік, але цей хлопчина почувається у Дикому Яру, як у власній хаті, а до всього Ямбо не патякало, це вже я даю мені руку відтяти. Крім того, у його родині дотримуються таких самих поглядів, як і ми, отож ми нічим не ризикуємо.
По тілу покотився холодний піт, і я заходився повторювати, що на мене вже давно чекають удома.
Але Ґраньйоло, відвівши мене вбік, почав розсипати мені компліменти. Мовляв, то все заради свободи, й треба ж порятувати вісьмох нещасних чоловіків, і що навіть у моєму віці можна вчинити по-геройському, що врешті-решт я стільки разів ходив Диким Яром, що цього разу все буде цілком так само, хіба що за мною йтимуть восьмеро козаків. І треба буде йти обережно, щоб вони не погубилися й не пішли на шлях, у глибині якого німці вже давно причаїлися й сидять, як купка йолопів, навіть гадки не маючи, де той Дикий Яр; що він піде разом зі мною навіть попри те, що хворий, бо ж він не може тікати, коли обов’язок кличе. «Ми підемо не об одинадцятій, а о дванадцятій, — провадив Ґраньйоло, — коли твої вже всі спатимуть і ти зможеш прошмигнути непоміченим, а вранці лежатимеш у ліжечку, ніби нічого не сталося».
