Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
З першими туманами до мене знову повертається моє старе рідне місто, де зникають сонливо безмірні простори. Порожнеча зникає, і з молочнистої сірості, у світлі ліхтарів з’являються шпилі, роги будівель, несподівано показуються фасади, все виринає з нічого. Як утішливо, саме так, коли місто поринало у цілковите затемнення. Моє місто було створене, намислене й намальоване багато-багато поколінь тому, аби ходити в сутінках, міцно притискаючись до муру. Тепер воно стало прекрасним і заступницьким.
Коли ж з’явився «Гранд-Готель» — перший комікс для дорослих, цього ж року чи вже наступного? Перша ж ілюстрація з кінороману мене принаджує й змушує тікати.
Хоча у порівнянні з тим, що я пізніше відкопав у дідовій книгарні, це було просто дріб’язком. То був один французький журнал, розгорнувши який, я відчув, як мені запекло від сорому. Я засунув його під сорочку і гайда з крамнички.
Ось я вже вдома, вмостився на ліжку в своїй кімнаті, лежачи на животі й уткнувшись лоном у матрац. Достоту, як не радять мені робити у всіх книжечках з виховання в собі доброчесності. На одній сторінці я побачив невеличкий, хоч і надзвичайно прикметний малюнок, на якому була зображена Жозефіна Бейкер[240], з оголеними грудьми.
Я щосили намагаюся дивитися в її наведені чорним очі, аби лишень не дивитися на її груди. Але погляд усе одно опускається нижче. Гадаю, що це взагалі перші оголені груди, котрі я побачив за життя, адже оте, за ганчір’ям калмичок à poil, грудьми соромно звати.
Медово-солодка хвиля пробігає моїми жилами, десь далеко у горлі відчуваю кислий присмак, у скронях вистукує кров, а у паху коїться щось нестямне. Наляканий і принижений, я встаю з ліжка. Питаю себе невпинно, яка ж така болість охопила мене, а сам раюю, розчиняючись у тому первородному бульйоні.
Гадаю, це була моя перша еякуляція. Для мене вона видається чимось навіть більш сороміцьким, аніж убивство двох німців. Я знову згрішив. Тієї ночі у Дикому Яру я став німим свідком таємниці смерті, а тепер я збагнув, що непрохано вдерся у заборонену таємницю життя.
Я у сповідальні. Полум’яно-пристрасний капуцин довго повідав мені про чесноту цнотливості. Нічого нового, окрім того, що я вже прочитав у брошурках на своєму горищі, я від нього не довідався, але його слова пробудили в мені бажання знову перечитати «Завбачливого юнака» дона Боско:
«Навіть у вашому юному віці нечистий розставляє свої лабети, щоб піймати у них вашу душу... Добре зарадить цьому, якщо ви уникатимете спокус, розмов непристойних і публічних дивовищ, у котрих немає для вас нічого доброго... Намагайтеся бути повсякчасно при ділі, коли не маєте діла, прикрашайте вівтарі, ладнайте образи чи маленькі зображення... Якщо ж спокуса не відступає, перехрестіться Святим Хрестом, припавши вустами до будь-якої священної речі зі словами: «Святий Луїджі, стережи мене від гріха проти Бога мого». Я кажу вам про святого Луїджі, бо Церква наша вважає його за захисника й покровителя юнацтва...
Найперше — уникайте спілкування з особами протилежної статі. Зрозумійте мене правильно: юнак не повинен вступати в будь-які близькі стосунки з дівчатами... Очі — то є вікна, крізь які гріх торує собі шлях у наші серця. Отже, не зупиняйте погляд на тому, що хоч би дещицею своєю супротивить цнотливості. Святий Луїджі Ґонзаґа не бажав навіть, щоб бачили стопи його, коли він лягав спати чи вставав з постелі. Не дозволяв собі глянути рідній матері в очі... Він два роки пробув служкою при королеві Іспанії, але й разу не насмілився звернути на неї свій погляд».
Наслідувати святого Луїджі — справа нелегка, позаяк ціна за втечу від власних спокус видається мені дещо зависокою. Адже молодик шмагав себе до крові, мостив дерев’яні тріски під простирадло, щоб завдавати собі болю навіть під час сну, підкладав під одяг кінські остроги, бо не мав волосяниці. Йдучи, стоячи чи сидячи, він відчував постійну незручність. Одначе сповідач як приклад пропонує мені наслідувати блаженного Доменіко Савіо, у котрого коліна на штанинах були геть протерті від ревного моління навколішки, проте його покаяння було не таке кровопролитне, як у святого Луїджі. Втім, мені дозволено, щоправда, як взірець блаженної краси, споглядати ніжний лик Богоматері.
Силкуюся пройнятися чарами сублімованої жіночності. Співаю у хорі у церковній апсиді, а по неділях — у якому-небудь святилищі:
Можливо, несвідомо я вже готуюся до зустрічі з Лілою. Вона, мабуть, так само недосяжна й чарівна у своєму емпіреї[241], краса її — gratia sui, — самодостатня, безтілесна, здатна зайняти собою розум, але не баламутити плоть, її очі дивляться вдалеч, на когось іншого, а не просто на тебе, як лукаві очі Жозефіни Бейкер.
Я мушу медитацією, ревною молитвою й жертовністю покутувати гріхи свої і своїх ближніх. Хочу присвятити себе вірі, хоч перші вуличні плакати мені кричать про червону загрозу, про козаків, що напувають коней з купелей у храмі Святого Петра. Я спантеличено питаю себе, як же так сталося, що козаки, котрі вороже ставилися до Сталіна й навіть воювали проти німців, зараз перетворилися на його посланців смерті, може, вони навіть хочуть винищити всіх анархістів, таких, як Ґраньйоло. Тепер вони мені дуже нагадують до того бридкого негра, що хапав Венеру Мілоську. Припускаю, що навіть художник цих малюнків один і той самий. Лише тепер він приноровився малювати у стилі нового хресного походу.
Поринаю в духовні вправи в маленькому монастирі в сільській місцевості. У трапезній тхне гнилятиною. Я гуляю надвір’ям з бібліотекарем, що радить мені читати Папіні[242]. Повечерявши, всі гуртом ідемо до церковного хору, де у світлі однієї-єдиної великої свічки співаємо «Вправи у благій смерті».
Духовний наставник читає нам уривки із «Завбачливого юнака», в яких ідеться про смерть. Ми не можемо знати, де застануть нас обійми смерті. Вона може прийти й забрати вас із вашого ліжка, за роботою, на півдорозі, будь-де. Розірветься судина, катар, тиск крові, лихоманка, виразка, землетрус чи блискавка. Смерть може відібрати у нас життя в будь-яку мить, а може, декому з нас випало не прожити й року, місяця, тижня чи навіть години від цієї ось хвилини. А може, й миті опісля прочитання цих вправ. Прийде година, й розум помутнішає, очі болем пройме, відчується сухість на язиці, зуби почнуть скреготіти, щосили стисне у грудях, заледеніє кров, плоть виснажиться й серце прорветься. З душею простившись, наше тлінне тіло, зодягнене в лахи, залишать зогнивати в ямі могильній, аж поки щурі й черви не зжеруть нашу плоть, і лишиться від нас колишніх лише кілька обгризених кісток і купка смердючого праху.
Потім молитва — довжелезний перелік передсмертних конвульсій людини, що помирає, від першого тремтіння, заклякання кінцівок, опису, як розходиться тілом блідість, аж до утворення facies hippocratica[243] й агонійного хрипу. Описуючи кожен з чотирнадцяти етапів скону (хоч наразі я можу згадати лише п’ять чи шість), означають відчуття, положення тіла, ступінь стражденності, щоразу повторюючи наприкінці: «Великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».
240
Жозефіна Бейкер (1906—1975) — видатна американська (у 1937 році отримала французьке громадянство) танцівниця, актриса, співачка, борець за громадянські права.
241
За віруванням древніх греків і ранніх християн, це найвища частина небес, заллята вогнем і світлом, де живуть святі й небожителі.
242
Джованні Папіні (1981—1956) — італійський письменник та публіцист.
243
Гіппократова маска (лат.). Медичний термін, що позначає сукупність характерних змін на обличчі перед смертю.