Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Американці шукали своїм офіцерам гідних помешкань, тож спиталися і в діда. Наша родина віддала їм у розпорядження гарну кімнату в лівому крилі, саме ту, яку пізніше Паола зробила нашою спальнею.
Майор Мадді — пузань з усмішкою, як у Луїса Армстронґа. З дідом у них сяк-так виходить порозумітися, з рештою майор спілкується французькою — єдиною іноземною, яку в ті часи мали знати освічені люди у наших краях. З мамою вони теж говорять французькою, втім, як і з усіма іншими роззявами, що приходять з околиць, аби поглянути на визволителя. Навіть та фашистка, що люто ненавидить свого орендаря, теж припленталася. Всі повсідалися за невеличкий стіл у садку. На столі — гарна порцеляна, а поруч — дали у квітнику. Майор Мадді каже: «Mersi bocou» та «Oui, màdam, moi ossi j’aime le champeign», мовляв, щиро вдячний, бо теж полюбляє шампанське. Він поводиться з увічливою напиндюченістю чорношкірої людини, яку нарешті прийняли у домі білих, до того ж заможних. Пані перешіптуються, мовляв, який ґречний, а нам казали, що чорні — дикуни й випиваки.
Долетіла звістка, що німці здалися. Гітлер помер. Війна скінчилася. З такої нагоди у Соларі влаштовують пишний бенкет, люди на вулицях обнімаються, а хтось, почувши, як грають на баяні, пускається витанцьовувати. Дід вирішив, що ми якнайшвидше повернемося до міста, хоч уже майже літо, — наїлися ми того заміського життя під саму горлянку.
Я відходжу від своєї трагедії у натовпі сяйливо-радісних людей. А перед очима — двійко німців, що летять в урвище, і Ґраньйоло, цнотливий мученик, що пішов на смерть через страх, через любов, через переконання.
Я так і не насмілився сповідатися дону Коньяссо... але в чому сповідатися? У тому, чого я не скоїв, чого навіть не бачив, але про що здогадувався? Мені немає за що просити прощення, а отже, й прощеним мені не бути. Достатньо, щоб почуватися проклятим — на віки вічні.
17. Завбачливий юнак
«О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...» — цікаво, мене навчили цього у божниці Ораторіо, чи я співав це, повертаючись до міста?
У місті знову вечорами світиться, люди знову гуляють вулицями, навіть коли спадає ніч, п’ють пиво і їдять морозиво у закладах відпочинку для робочих, що розсипалися всією річковою набережною. Улаштовують перші кіносеанси просто неба. Я знову сам-один, усі мої друзі лишились у Соларі, а з Джанні ми ще не бачилися. Я зустріну його, лише коли почнуться заняття у гімназії. Тепер я виходжу на вулицю з батьками, надвечір. Почуваюся ніяково, скуто, адже вже не тримаю їх за руку, але вони все ж ще не відпускають мене від себе далеко. У Соларі я мав більше волі.
Ми часто ходимо в кіно. Я зустрічаюся з новими методами ведення війни у «Сержант Йорк» і «Підмостки слави», а чечітка у виконанні Джеймса Кеґні відкриває моїм очам існування Бродвею. «I’m a Yankee Doodle Dandy...»Я бачив чечітку й раніше, у старих фільмах Фреда Астера, але ця, що вибивав Джеймс Кеґні[232], була несамовитішою, вільнішою, життєстверднішою. Чечітка Астера була справжнім divertissement, а ось ця просякнута почуттям обов’язку, ба навіть патріотична. Те, що можна через чечітку ось так виразити любов до власної Батьківщини, було для мене справжнім одкровенням. Підборами, а не з бомбою в руці, й квіткою у вустах. І ще чари сцени, як моделі цілого світу, і невблаганність долі, the show must go on[233]. Мюзикли допомагають мені пізнати новий світ, хоч як же ж пізно з’явились вони у моєму житті.
«Касабланка». Віктор Лазло, що виспівує «Марсельєзу»... Отже, я принаймні пережив свою трагедію, приставши на правильний бік. Рік Блейн стріляє у майора Штрассера... Ґраньйоло мав рацію, війна є війна. Але чому Рік мусив покинути Ільзу Лунд? Отже, ми не маємо права кохати? Сем — це, безперечно, майор Мадді, а хто ж тоді Уґарте? Може, це знесилений і безталанний боягуз Ґраньйоло, що, врешті, опиняється в руках чорнобригадників? Та ні, з його саркастичною усмішкою він радше подібний до капітана Рено[234]. Але ось він разом з Ріком зникає в тумані, аби приєднатися до руху Опору у Браззавілі, безжурно крокує пліч-о-пліч з другом назустріч своїй долі...
Але Ґраньйоло не піде зі мною воювати у пустелю. З Ґраньйоло я пережив не початок, а кінець чудової дружби. Але щоб покинути світ своїх спогадів, заповітного квиточка я не маю...
Газетні кіоски переповнені новими газетами, з новими назвами. На обкладинках нових журналів — купа жінок з глибокими декольте, а блузки так обліплюють їхні принади, що можна розгледіти соски. Кіноафіші заполонили повногруді дами. Увесь світ, що відродився навколо, скидається для мене на жіночі груди. І на гриб. З тої світлини, коли на Хіросіму скинули атомну бомбу. З’явилися перші світлини про Голокост. Ті, де показуватимуть штабелі трупів, будуть пізніше, а наразі це фото перших звільнених з таборів людей: живі скелети з позападалими очима, ребра обтягнуті шкірою, випнуті лікті неймовірних розмірів, котрі з’єднують дві палички, що звуться рукою й передпліччям. Дотепер про війну я дізнавався лише сухі факти: збито десяток літаків, стільки-то вбитих, стільки-то полонених, чув плітки про розстріли партизан за містом. Але, якщо не зважати на ту єдину ніч у Дикому Яру, за всю війну мені не випадало на власні очі бачити спаплюжене людське тіло. Ба навіть і тієї ночі я, власне, не бачив, адже коли я востаннє бачив тих німців, вони були ще живі. А те, що було потім, я переживав у своїх нічних жахіттях. Я щосили шукаю на тих світлинах обличчя пана Феррари, того, що вмів грати у кульки. Проте навіть якби він був на тих знімках, його було б уже не впізнати. Arbeit macht frei.У кіно ми всі гуртом сміємося з кривлянь Джанні й Пінотто[235]. Бінґ Кросбі та Боб Гоуп з’являються з хвилюючою Дороті Ламур, що завжди закутана у саронґ. Вони подорожують чи то до Занзібара, чи то до Тимбукту (Road to...). І всі вірять, уже відтоді, з 1944-го, що життя прекрасне[236].
Щопополудні їду велосипедом до чорношкірого крамаря, що день у день залишає нам з Адусею дві здобні круглі пшеничні булочки. Це був перший білий хліб, що повернувся до нас після тих черствих, жовтуватих, глевких буханців, що ми їли останні кілька років. Той хліб був волокнистий (казали, що з висівок), і в ньому можна було знайти все, що хочеш, від мотузки до таргана. Я їду, щоб забрати символи благополуччя, які щойно почало до нас повертатися, й пригальмовую біля газетних кіосків. Муссоліні повісили на площі Лорето, неподалік — Кларетту Петаччі, хтось милостивою рукою перестебнув їй булавкою в паху, позбавивши останнього сорому. Вечори вшанування полеглих партизан. Я й гадки не мав, що розстріляли й повісили аж стількох. Оприлюднюють перші статистичні дані про загиблих у війні, що лише недавно закінчилась. Кажуть, полягло 55 мільйонів. Що таке смерть Ґраньйоло на тлі цього кривавого бенкету? Невже Бог і справді лихий? Читаю про Нюрнберзький процес, вирок — усіх повісити, окрім Ґерінґа, котрий отруївся ціаністим калієм, що принесла йому дружина з передсмертним цілунком. Пишуть про «Вілларбасську різанину»[237], а значить, повсякденне насильство повернулося до наших домівок, і тепер знову можна вбивати людей заради щирої наживи. Убивць зловили й повісили на світанку. Отже, продовжують розстрілювати в ім’я миру. Леонарду Чіанчуллі, що у роки війни варила мило зі своїх жертв, засудили до смертної кари. А Ріна Форт забила на смерть дружину й дітей свого коханця молотком. У якійсь газеті писали про її білосніжні груди, через які коханець, сухоребрий чоловічок з дірявими зубами, як у дядька Ґаетано, геть з’їхав з глузду. У перших фільмах, котрі мене водять подивитися в кінотеатр, зображають повоєнну Італію, вулицями якої розгулюють хвилюючі «панночки»: «Щовечора біля ліхтаря...», «Самотня я містом іду...»
232
Джеймс Кегні (1899—1986) — американський кіноактор, якого Американський інститут кіномистецтва включив до списку десяти найвидатніших акторів Голлівуду.
233
Шоу має продовжуватися (англ.).
234
Віктор Ласло, Рік Блейн, Ільза Лунд, майор Штрассер, Сем, Уґарте, капітан Рено — персонажі фільму «Касабланка».
235
Йдеться про Бада Еббота та Лу Костелло — американський комедійний дует, що виступав упродовж 1930—1950-х років на радіо та кіноекрані.
236
«Життя прекрасне» — фільм італійського актора й режисера Роберто Беніньї, де оповідається про долю маленького хлопчика Жозуе та його родини у німецькому концтаборі.
237
20 жовтня 1945 року злочинці вбили всіх мешканців одного з будинків у п’ємонтському містечку Вілларбасса. Згодом убивць було засуджено до смертної кари.