Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
«Коли нерухомість моїх ніг сповістить мене, що шлях мій на цьому світі майже пройдений, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.
Коли тремтіння й німота у руках моїх завадять мені стискати тебе, о святе Розп’яття, й я мимоволі впущу тебе на одер скорботи моєї, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.
Коли очі мої затуманяться й спотворяться від жаху перед неминучою смертю, дивлячись на тебе поглядом затьмареним і помираючим, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.
Коли мої попелясто-бліді щоки пробудять у оточуючих співчуття і страх, а волосся моє, змокріле від поту, стане сторчком, провіщаючи близький кінець, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.
Коли мій розум, збурений жаскими й моторошними примарами, порине у смертельний сум, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.
Коли позбавлюсь я зужитку всіх почуттів своїх, й увесь світ покине мене, й я стогнатиму у млості нестерпної агонії й смертельних задишок, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».
Наспівуючи псалми, розмірковувати про власну смерть — ось що слід робити, щоб не забивати собі голову смертю чужою. Я переживав «Вправи», відчуваючи не побожний трепет і страх, а усвідомлюючи, що всі люди смертні. Наука «бути створінням тлінним» підготувала мене до прийняття своєї майбутньої долі, яка, врешті, достоту така ж, як і в інших створінь. Якось у травні Джанні розповів мені анекдот про лікаря, що приписував смертельно хворому пісочні ванни:
— А допоможе, лікарю?
— Зарадить чи ні, але хоч звикнете перебувати під землею.
От і я починаю звикати.
Якось увечері мій духовний наставник став перед балюстрадою на вівтарі. Його і нас, власне, як і всю капличку, освітлювала одна-однісінька свічка, що утворювала ореол навколо священика, лишаючи його обличчя в тіні. Перш ніж відправити нас спати, він розказав нам одну історію. Якось уночі в монастирі померла дівчина, послушниця. Вона була молода, прекрасна й богобоязка, тож наступного ранку, поклавши її до церковного нефу, почали читати над нею заупокійні молитви. Але раптом небіжчиця встала, відкрила очі й, вказавши пальцем на священика, що читав молитви, промовила: «Отче, не моліться за мене. Цієї ночі я згрішила нечестивою думкою, одною-єдиною — й тепер я навіки проклята!»
Холод пройняв геть усіх слухачів, потім поширився на лави й їхні обличчя, може, навіть полум’я єдиної церковної свічки сколихнулося. Наставник сказав нам іти спати, але ніхто навіть не поворухнувся. Перед сповідальнею утворилася довжелезна черга, адже ніхто не хотів відходити до сну, не розповівши навіть про те, що мало хоч якийсь натяк на гріховність.
У погрозливому супокої темного нефу, уникаючи вікових гріхів, я гортаю свої дні у холодному завзятті, у котрому навіть різдвяні пісні й те, що колись було втішним дитячим вертепом, обертаються на народження Божого дитяти у світ, сповнений жахіть:
Якось у неділю тато, завзятий футбольний уболівальник, дещо розчарований тим фактом, що його син цілими днями витріщається у книжки, зводячи собі зір, повів мене на футбол. Грали дворові команди, тож народ цікавості не виявив, і трибуни були майже порожні, лише де-не-де поцятковані різнокольоровими плямами найвідданіших уболівальників, великими плямами посеред білих сходинок, розжарених на сонці. Суддя свиснув і зупинив гру, капітан однієї з команд сперечається, всі інші безцільно тиняються полем. Навкруги двоколірне сорочкове безладдя, по зеленому лугові розсипом блукають знуджені спортсмени. Перерва. Все, що відбувається навколо, видається мені уповільненою зйомкою, як у парафіяльному кінозалі, де нормальний звук раптом обертається на невгамовне нявкання, рухи героїв стають повільнішими, потім рвучко завмирають у кадрі й розтікаються, як розплавлений віск.
Цієї миті мене осяйнуло.
Зараз я усвідомлюю, наскільки болючим для мене було те відчуття.
Я відчув, що світ — безцільний, це просто лінивий наслідок непорозуміння. Але тоді, у ту мить, я зміг виразити свої відчуття лише одним: «Бога не існує».
Зі стадіону виходжу у полоні пронизливих докорів сумління, тож чимдуж біжу сповідатися. Полум’яно-пристрасний священик, що сповідав мене минулого разу, сьогодні поблажливо й привітно усміхається, перепитує мене:
— Чому подумалось тобі про таке безглуздя? — Потім згадує про красу природи, що свідчить про творчий і розпорядливий задум, а далі довго говорить про consensus gentium[244]: — Сину мій, такі великі письменники, як Данте, Мандзоні, Сальванескі, такі відомі математики, як Фантаппіє[245], вірили в існування Бога, а чому ж ти не віриш?
Таке злагоджене однодумство ненадовго мене погамувало. Мабуть, у всьому винен футбольний матч. Паола розповідала, що я ніколи не ходив на стадіон, щонайбільше дивився по телеку вирішальні двобої на чемпіонатах світу. Мабуть, з того дня у моїй пам’яті викарбувалося: підеш на матч — згубиш душу.
Утім, є ще купа інших способів її згубити. Однокласники почали розповідати різноманітні історії. Перешіптуються й гигочуть, говорять натяками, обмінюються журналами, нишком украденими у батьків, пошепки переповідають про загадковий «Каза Росса», куди у нашому віці — зась, розтринькують геть усі свої гроші на кінокомедії, де показують напіводягнених дівок. Мені показують фото Ізи Барціцци у спідньому, що витанцьовує в кабаре. Я дивлюся, бо ж не можу не подивитися — зроблять посміховисько. Отож дивлюся і... Як відомо, можна встояти перед усім, окрім спокус. Найближчого ж пообіддя нишком, як злодюжка, прокрадаюся до кінозали, сподіваючись, що нікого із знайомих там не зустріну. Йдуть «Двійко безбатченків» (з Тото і Карло Кампанію), де Іза Барціцца разом з іще кількома монастирськими вихованками, нехтуючи наказами суворої матінки-настоятельки, йдуть купатися у душ голими.
Звісно, глядачам оголених тіл не видно — показують лише силуети за душовими ширмами. Дівчата омивають себе, ніби у танку. Знову мушу йти сповідатися. Та завдяки цим прозорим ширмам мені спала на гадку недавно прочитана у Соларі книга, від якої мене пройняв непереборний жах. Це була «Людина, що сміється» Гюґо.
У нашому міському помешканні її точно немає, але я цілком упевнений, що знайду її в дідовій книгарні. Є, і поки дід з кимсь базікає, я калачиком скручуюся біля основи стелажа й гарячково гортаю сторінки — де ж вона, та заборонена сторінка. Ґуїнплен, понівечений компрачикосами[246], що обернули його лице на мармизу базарного клоуна, зневажений суспільством, несподівано дізнається, що він — спадкоємець незліченного статку, лорд Кленчарлі та пер Англії. І перш ніж він остаточно усвідомлює, що з ним сталося, героя вишукано одягають як джентльмена і проводять вражаюче-прекрасним палацом. Уже самі лишень незчисленні дивовижі, що він там зустрічає (на самоті у цій блискотливій пустелі), незліченний ряд світлиць і ванних кімнат паморочать голову не лише Ґуїнплену, але й читачам. Він тиняється з кімнати в кімнату, аж поки в одній із світлиць бачить поруч з ванною, готового до цнотливого купання, оголену жінку.
244
Узгодження думок багатьох людей (лат.).
245
Луїджі Фантаппіє (1901—1956) — відомий італійський математик, що здобув собі славу своїми працями з математичного аналізу.
246
Компрачикоси (від ісп. «скупники дітей») — в Іспанії, Англії, Німеччині, Франції XIII—XVIII століть — жебраки, що викрадали дітей, а потім нівечили й спотворювали їх, щоб перепродувати в якості акробатів та блазнів. Це слово поширилося завдяки роману «Людина, що сміється».