Таємниче полум'я цариці Лоани

Двоє місцевих пішли до німців, щоб дізнатися, чого їм треба. Здалеку було помітно, що, увімкнувши фари, які світили лише на кілька метрів, вони насилу доїхали аж до дороги, що здіймалася вгору до Сан-Мартіно. Боячись доїхати далі, вони зупинились. Німці не були певні, що доїдуть до села вантажівками, адже вони не знали, що там, з боків цієї кручі — не хотіли втрапити в якесь урвище, а може, гадали, що там навіть є оманні повороти. Втім, іти пішки вони теж не насмілилися, адже ці місця були їм зовсім незнайомі. Одначе чужинцям хтось пояснив, що піднятися у Сан-Мартіно можна лише цією дорогою, через Дикий Яр, а через такий туман ніхто і сходити якоюсь іншою дорогою не наважиться. Отож німці стали в глибині дороги й, увімкнувши фари, чекали з націленою зброєю. Поки один з них чимдуж горланив по польовому телефону, ймовірно, викликаючи підкріплення, усі інші сиділи у засідці. Певно, чатували на того, хто спускатиметься вниз. Підслуховуючи, можна було почути, як фріц повсякчас повторював: «volsunde, volsunde». Ґраньйоло відразу ж пояснив, що насправді йшлося про «Wolfshunde» — німецьку вівчарку.

Десь близько четвертої пополудні, коли туман ще був щільним і сірим, але навколо ще було світло, німці зауважили, що хтось з’їжджає на велосипеді. Це був парафіяльний священик із монастиря Сан-Мартіно, що їздив цією дорогою вже не знати скільки років, тож, спускаючись, міг гальмувати навіть власними ногами. Побачивши священика, німці вогонь не відкрили, позаяк, як ми дізнались уже дещо пізніше, їм потрібні були не попи, а козаки. Панотець майже на пальцях пояснив, що внизу, у Соларі, помирає одна Божа душа і йому потрібен єлей (священик показав, що у торбі, котра висіла на кермі, у нього є все необхідне для ритуалу), тож німці повірили. Вони дали священикові дорогу, і той покотив собі в Ораторіо, пошепотітися з доном Коньяссо.

Дон Коньяссо був не з тих людей, що займаються політикою, але він прекрасно знав, що і де коїться, тож майже безслівно попросив розповісти Ґраньйоло і всім його товаришам те, що їм слід було знати. Бо сам він не хотів, та й не міг устрявати у такі справи.

Круг столу для гри в скопу враз наюрбилося люду. Я теж, сховавшись тихцем скраєчку, щоб мене не помітили, став послухати розповідь священика із Сан-Мартіно.

Окрім власне німецьких загонів, був ще один підрозділ козаків. Ми про це чули вперше, але Ґраньйоло вже про нього розказували. Це були полонені, захоплені на російському фронті. З якихось причин козаки мали свої рахунки зі Сталіним, тож багатьох удалося вмовити (за гроші, через їхню ненависть до Совєтів чи через небажання йти у табір для полонених, чи елементарно через бажання взяти свої вози, коней і родини й покинути той радянський рай) вступити до допоміжних військ. Здебільшого воювали вони у східних провінціях. Їх там надзвичайно боялися, адже то був люд суворий і жорстокий. У Павії був навіть один підрозділ, що мав назву «Туркестан», люди звали їх «монголами». Колишні російські в’язні, хоч, може, вони й не були козаками, воювали пліч-о-пліч з п’ємонтськими партизанами.

Втім, уже ні для кого не було таємницею, як скінчиться ця війна. Поза тим, вісім чоловік, про яких саме йшла мова, були людьми релігійними. Побачивши, як ущент спалили два чи три містечка й перевішали кілька дюжин безневинних людей, та ще й ставши свідками розстрілу двох їхніх товаришів, бо ті відмовилися стріляти у старих та дітей, ці восьмеро вирішили, що більше не можуть бути у загонах есесівців.

— Та справа не лише у цьому, — провадив Ґраньйоло. — Річ у тім, що якщо німці програють цю війну, а вони вже її програли, що тоді зроблять американці й англійці? Вони, як союзники Країни Рад, видадуть їх назад. А там цим людям буде капець. Отож вони й хочуть пристати на бік союзників зараз, аби потім ті, давши їм притулок, захистили цих людей від пазурів того фашиста Сталіна.

— Власне, — заговорив священик, — ці восьмеро десь почули про партизан, що воюють на боці англійців та американців, тож намагаються до них пристати. Вони мають власні погляди і добре поінформовані: хочуть пристати не до «гарібальдійців», а до «бадоліанців».

Невідомо, звідки вони дезертирували, але до Солари прийшли тому, що десь почули про партизан, котрі переховуються у наших краях. Йдучи подалі від шляхів, вони пройшли пішки багато-багато кілометрів. Пересувалися лише вночі, бо есесівці йшли за ними по п’ятах, тож неймовірно вже те, що вони дійшли аж до нас. Дорогою їм довелося випрошувати у селян їжу, повсякчас ризикуючи наткнутися на шпигуна. Вони насилу могли порозумітися з місцевими, адже, попри те, що кожен міг пробелькотіти щось німецькою, лише один з-поміж них знав італійську.

Вчора, зауваживши, що есесівці знайшли їх і вже наздоганяють, ця вісімка піднялася нагору до монастиря Сан-Мартіно, де, за їхніми словами, ще кілька днів вони б змогли чинити спротив у складі повстанців, тим паче, що померти вони хотіли смертю хоробрих. Крім того, хтось розповів їм, що у наших краях є такий собі Таліно, що міг би стати їм у нагоді. Тепер це лише восьмеро безпорадних чоловіків. Отож, коли посутеніло, вони дісталися монастиря й зустрілися з тим Таліно. Проте чоловік сказав, що тут нагорі мешкає одна фашистська родина, а коли у селі лише дві хати у п’ять рядів, то кота у торбі не втримаєш. Єдине, що Таліно зміг їм порадити, — сховатися у будинку священика. Панотець, звісно, прихистив утікачів, але зовсім не з політичних міркувань і навіть не через своє милосердя, а тому, що розважив: ліпше заховати їх, а не лишати просто неба — біди буде менше. Одначе чоловік не міг переховувати втікачів надто довго, у нього просто не було чим прогодувати вісьмох чоловіків. Крім того, він ходив блідий, як смерть, адже щомиті боявся, що незабаром прийдуть німці, обнишпорять кожну хату, не оминувши й домівку парафіяльного священика.