Таємниче полум'я цариці Лоани

— Чорти б його схопили, — пробурмотів Ґраньйоло, — це він загубив каску, коли ми вели їх у провулок, якщо ті з псами йдуть слідом, то візьмуть слід, це вже й до ворожки не ходи!

Отже, надії згасли. І справді, щойно ми пройшли кілька метрів угору, десь поряд почулися голоси й собаче гарчання.

— Вони вже у провулку. Собаки взяли слід, і тепер німці знають, звідки ми прийшли. Стійте тихо й не ворушіться. По-перше, їм ще треба знайти прохід, а не знаючи, де він, знайти його не так уже й легко. Подруге, вони ще мусять спуститися. Якщо пси уважні, вони йтимуть повільно, тож і німцям доведеться йти неспішно. А якщо собаки бігом кинуться вперед, то ті їх не втримають і гепнуться на дупу. І у них немає тебе, Ямбо. Якнайпрудкіше біжи вперед, ну ж бо, ходімо.

— Я спробую, але мені лячно.

— Нічого ти не боїшся, просто нервуєшся. Глибоко вдихни й — уперед, швиденько.

Я мало не наробив у штани, як той піп, але знав, що наразі все залежить від мене. Зціпивши зуби, я подумав про те, що цієї миті я б радше був Жираффоно, мавпеням Йойо, а не легіонером Романо, коровою Кларабеллою чи Міккі-Маусом у будинку з привидами. Хотів би стати паном Пампуріо у розкішному помешканні, але не Флешом Ґордоном у Арборійській твані. Та як уже взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я кинувся Яром швидко, як тільки міг, прораховуючи подумки кожен свій крок.

Бранці вповільнювали наш хід, адже із затичками у роті їм було важко дихати, от вони й зупинялися чи не щохвилини.

Минуло щонайменше чверть години, доки ми дійшли до каменя. Я напевне знав, що він десь поряд, а тому, випроставши руки, намацав камінь ще до того, як зміг побачити. Треба було обернутися, не відходячи від нього далеко, бо якщо повернути праворуч, утрапиш на край, за яким — урвище. Згори до нас досі долинали досить гучні голоси. Хтозна, чи то німці кричали, щоб заохотити своїх псів не втрачати сліду, чи тому, що вже проминули мур і підступали до нас.

Почувши рідну мову, полонені заметушилися й почали сильно штовхатися, вдаючи, що падають, навіть тоді, коли втримувалися на ногах. Гаспиди намагалися скотитися убік, де не завдали б собі ніякої шкоди. Вони зрозуміли, що застрелити ми їх не можемо, щоб не здійняти галасу й не видати себе, тож ці двоє знали, що де б вони не опинилися, їх все одно одшукають.

Раптом почулася автоматна черга. Позаяк німцям не вдалося спуститися вниз, вони вирішили стріляти. Але головне — перед ними майже на сто вісімдесят градусів навкруги простягався Дикий Яр, а вони й гадки не мали, якою дорогою ми тікаємо, тож і взялися палити навсібіч. Крім того, вони не знали, наскільки крутим був Яр, от і стріляли майже горизонтально. Коли почалася стрілянина у наш бік, ми почули, як засвистіли кулі над головами.

— Мерщій, ходімо, не спиняймося, — скомандував Ґраньйоло, — для них ми й досі поза досяжністю.

Однак кілька німців, мабуть, таки спустилися, аби поглянути, наскільки крутосхилим є Яр, і тепер пси стрімко бігли у точно заданому напрямку. Тепер кулі свистіли значно нижче, майже поруч. Десь недалечко в кущах чувся шурхіт від тих куль, що свистіли вже зовсім близько від нас.

— Не боїтися, — мовив один з козаків, — я знаю Reichweite їхніх Maschinen.

— Дальність пострілу, — прошепотів Ґраньйоло.

— Так, так. Якщо вони не підійдуть до нас ближче, а ми поспішимо, кулі у нас не поцілять. Хутчіш.

— Ґраньйоло, — пробелькотів я крізь Сльози, усім серцем воліючи опинитися у маминих обіймах, — я зможу йти хутчіш, а от ви, ви — ні. Ви намарно тягнете за собою цих двох. Дарма що я побіжу вперед, як гірський козлик, вони ж бо будуть загальмовувати нас, гаячи дорогоцінний час. Лишімо їх тут, бо як ні, клянуся — я побіжу стрімголов уперед, та й по всьому!

— Якщо ми залишимо їх тут, вони одним духом звільняться від мотузок і покличуть своїх товаришів, — пояснив Ґраньйоло.

— Я порішу їх прикладом, не писнуть, — проказав майже поскладово козак.

При самій думці, що цих двох уб’ють, я закляк. Проте почувши, що Ґраньйоло прогарчав у відповідь, звеселився:

— Не допоможе, побий їх лиха година. Навіть якщо ми лишимо їхні трупи тут, собаки їх унюхають, і німці дізнаються, якою дорогою ми йдемо. — Через хвилювання він забув, що говорив з іноземцями інфінітивами: — Єдине, чим можна зарадити, — кинути їх у якомусь місці й піти іншим шляхом. Поки наші переслідувачі вовтузитимуться там, ми виграємо хвилин з десять, а може, й більше. Ямбо, чи нема праворуч хибної стежки, що йде до урвища? От і добре, ми кинемо їх там. Ти казав, що, коли піти цією стежкою, то полетиш у яругу, нам так і треба. Пси потягнуть німців до самого дна. Поки німці розберуться з цією плутаниною, ми вже будемо в долині. Хто туди впав, той пропав, чи не так?

— Ні, я не казав, що як упадеш, то точно розіб’єшся на смерть. Кістки собі перетрощиш, а як зовсім невдало летітимеш, то проб’єш собі об камінь голову...

— Ет, бісова дитина... Чому сперш одне казав, а тепер інше? Тоді ці двоє, упавши, розірвуть мотузки й матимуть ще досить сил, аби загорлати своїм, щоб не йшли у їхній бік і були уважними!

— Тоді треба скинути униз їхні трупи, — мовив козак, що знався на тому, як влаштований цей бридкий світ.

Я стояв зовсім поруч з Ґраньйоло і міг бачити його обличчя. Якщо йому колись доводилося бліднути, зараз він був блідий, як ніколи. Він звів очі вгору, неначе просив у неба сил. У цю мить ми почули, як зовсім поруч, на висоті людського зросту, просвистіла куля. Один з бранців щосили штовхнув свого охоронця, обоє впали додолу, й козак застогнав від болю, адже полонений стусонув йому головою просто в зуби. Він робив усе можливе й неможливе, аби наробити якнайбільше галасу. І тут Ґраньйоло вирішив: