Суспільно-політичні твори

Я думаю, що можу дати докладну відповідь. А саме: наприкінці січня 1919 р. ми з Євгеном Харламповичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиська до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, Чикаленко розповів мені і про Миколу Міхновського (якого він справді не любив) такий факт.

Якось у місяці лютому 1917 р., коли вже було ясно, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський із таким своїм планом: російська держава переживає критичний момент. Військо відмовляє вже послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні-завтра впаде. Ми, українці, могли б ще спасти трон для російського царя, поставивши цареві такі умови: на фронті відділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованого війська видати відозву і наказ про сувору карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю й пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і таким способом забезпечити російському цареві його корону.

За це цар має зобов’язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступити кордонів України. Таким способом Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою, мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії.

«Я назвав цей план диким, — продовжував Є. Чикаленко, — і сказав, що ні я, а ніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде...»

Такий план дійсно відповідав способові дії Миколи Міхновського, тому після абдикації царя він негайно почав його здійснювати: зараз же став організовувати українське військо. Але на ті часи і за тих людей, що були коло царя і в Україні, він дійсно виглядав дико, бо на нього з певністю не пристали б ні Гучков, ні Мілюков, ні Керенський, ні наші Чикаленки, Мартоси й Винниченки.

В оббріхуванні М. Міхновського від соціалістів сьогодні не відстають і наші півсоціалісти, себто люди, що духово не можуть сприйняти націоналістичної концепції. Зразком таких являється т. зв. УРДП та її апологети й ідеологи.

Один із них — Юрій Дивнич[253], напр., уживає такого способу, щоб підірвати політичний кредит М. Міхновського. Він у примітці, ніби мимоходом, подає увагу:

І. Мазепа (український соціал-демократ. — В. А.) в цитованій праці «Підстави нашого відродження» (стор. 164) наводить витяги із спогадів Д. Антоновича (львівське «Діло» з 29 березня 1937 р.) і Є. Чикаленка; там читаємо, що й М. Міхновський боявся (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) на початку революції проголошення самостійності України, зважаючи на можливий «страшний терор» (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) кадетів та інших сил післяцарської Росії...

Юрієві Дивничеві напевно невідомі відносини між М. Міхновським і автором «Неіснуючого питання», як рівно ж і засоби, що їх уживав у полеміці автор «Підстав нашого відродження» — український соціал-демократ і міністер УНР Ісаак Мазепа. Дивничеві досить їх авторитетного твердження, щоб ввести в блуд довірливого читача. Але для людини, що особисто знала Миколу Міхновського, такі засоби, як Юрія Дивнича, — видаються аж надто прозорими.