Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Український націоналізм, який вийшов на історичну арену під кінець XIX століття, був не тільки, як це твердять деякі автори, однозначним «з активною національною свідомістю та патріотизмом», чи виключно «самостійництвом»[255], але специфічним ідейно-політичним напрямком, який визнавав примат нації та національний принцип за підставові в організації політичного життя цілого світу. Мало того, український націоналізм того періоду виступав з виразним постулатом, що «Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів», декларуючи водночас, що ворогом українського народу є кожен народ, який посягає на право українського народу жити вільним і незалежним життям. На ці особливості українського молодого націоналістичного руху в Україні звернув був увагу Михайло Грушевський, пишучи ще в 1908 р. про «носителів національної виключності, темного націоналізму, шовінізму, темних інстинктів, обгорнених плащем національним», і підкреслюючи, що «поступове українство останніх десятиліть зігнало його з поля», визнавши важливим, «щоб національне усвідомлення українського громадянства, українських мас, осталось під прапором українства культурного, поступового, свобідного від всякої національної виключності, націоналістичного канібалізму і реакціонерства»[256]. Мова тут власне про той політичний рух на українських землях, виразником і речником якого був Микола Міхновський. Іншими словами, не йдеться тут про націоналізм як «активну національну свідомість та патріотизм», бо були національно свідомими і патріотами і Михайло Грушевський, і українські демократично-ліберальні та соціалістичні політичні кола, але про цілком інший світогляд і про інше розуміння національного ідеалу. Очевидно, Микола Міхновський був самостійником і в «начало» своєї політичної програми поклав засаду про «самостійну Україну». Не є тут суттєвим той факт, що він цю свою засаду доводив історично-правними аргументами, відкликаючись до постанов Переяславської угоди з 1654 р. Засадничим є те, як він розумів ідею нації та її неминучу перемогу у цілому світі. У «Самостійній Україні» він дав цьому такий вислів:
Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці з’явища — це уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин[257].
Ставши на таких вихідних ідейних позиціях, Микола Міхновський у той сам час визначив і другу засаду українського націоналізму, а саме, що здійснення національного визволення прийде у висліді переможної боротьби з поневолювачем. Завданням українського націоналізму є зорганізувати народ до цієї боротьби, яка має закінчитися утвердженням «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ».
Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться, — писав Микола Міхновський. — Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’ язок... Війна провадитиметься усіми засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації[258].
255
І. Лисяк-Рудницький, Націоналізм (Між історією і політикою, статті до історії та критики української суспільно-політичної думки, Мюнхен, В-во «Сучасність», 1973), стор. 233-234.
256
М. Грушевський, На українські теми. «Літературно-Науковий Вістник», т 38, 1908, стор. 111-124.
257
М. Міхновський, Самостійна Україна (Вецляр, Видання Союзу Визволення України, 1917), стор. 3-4.
258
Там же, стор. 22.