Коротка історія семи вбивств

Сучий син дер мене ще сім з гаком хвилин. Зовні ніхто не надрукував жодної букви. Потім він віддав мені паспорт, я розгорнула його ще раз і подивилася на своє фото з візою, проштампованою прямо в мене на голові. Віза В1В2. Я хотіла підняти шум, що заплатила за «ґрін-карту», але передумала: напевно, краще таки взяти те, що є, а інше нехай Чак доробляє. Хтозна, що цей сучий син змусить мене виробляти за «ґрін-карту».

Кім Кларк, ти брешеш.

Ти брешеш. Багато з цього дійсно сталося. Але ти йому нічого не сказала, навіть не гмикнула. А просто підняла спідницю, спустила трусики і подумки помолилася, щоб у цього чоловіка не було сифілісу. А той навіть нервував, нервував так, що стало зрозуміло: ти, певно, перша жінка, яка піддалася на його шантаж, і він не міг повірити своїй удачі. І секунд ти не рахувала, а лише гойдала дупою взад-уперед, щоб він не втрачав ритму і не думав про дружину, а коли він нарешті кінчив, ти його пожаліла, бо він знав, що тобі доведеться йти до виходу повз його підлеглих. І з того часу ти навіть не глянула на паспорт, бо якщо ти це зробиш, навіть сране фото змусить тебе запитати себе: а воно було того варте? Чи було воно того варте, Кім Кларк? Так, так, так, чорт його бери! І годі себе допитувати. Я знову йому дала б, ще й відсмоктала б. Навіть очко йому вилизала б, бо надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Тисяча дев’ятсот сімдесят довбаний дев’ятий рік, і жінка мусить знати, що єдиний шлях уперед — це крізь. Коли я опинилася в Монтеґо-Беї, я вже знала, що на літаку чи в контейнері, але я все одно звідси звалю. Ямайко, ти, напевно, вирішила, що спіймала мене? Майже вирішила, що спіймала мене. То поцілуй, бомбоклат, мене в дупу. От блін, фіолетові відбитки по всьому холодильнику — скільки займе часу, щоб усе це відтерти?

Знову чекаю воду. Стою під душем і слухаю, як хрипить стік. Довбана країна. Щодня вода зникає саме в ту мить, коли вона потрібна. Якби за будинком була річка — я б могла помитися, як сільська баба. І це ж єдиний раз, коли мені знадобилася вода вдень! Щоб змити з себе чужого мужика, поки мій не повернувся додому... Ну чому я така? Чому я не можу відчувати щось глибше? Чому я не відчуваю глибше?.. Чому моє серце б’ється сильніше, коли я експериментую з новою стравою? Може, якщо бити себе в груди досить сильно або досить довго, то кров заповнить те місце, де має бути совість? Невже ви не розумієте: я справді хочу щось відчувати. Хочу, щоб моє серце відчайдушно билося — через провину, яка осідлала його і не злазить. Відчуття провини хоч щось би означало... Скільки ще дерти, щоб домогтися чистоти? Що б я віддала, аби вода полилася зараз, цієї ж миті? Ну, будь ласка, поки він не прийшов додому. Ні? Тоді пішло воно все нах’... Коли він прийде, я зустріну його приготованою вечерею, а потім бавитимуся його волоссям, ніби не думаючи ні про що, і йому це сподобається. Може, заспіваю йому «Королеву танцю»[299] — він знає, як я люблю цю пісню, — або що-небудь з Енді Ґібба. Може, на радіо знову гратиме «Танець тіні», і я витягну його з крісла зі словами: «Потанцюй зі мною, милий», а він здивується: «Кім Кларк, манюня, з тобою все добре?» А я покажу йому візу.