Сага про Форсайтів

Дуже оригінальний вальс. Крім того, з-під пера Френсі вийшли «Пісеньки для малечі», водночас і повчальні, й дотепні; особливо славилися «Бабусині рибки» й ще одна, в якій вона майже з пророчим натхненням висловила дух майбутнього імперіалізму,— під назвою «Бий під око, не жалій».

Будь-який видавець узяв би їх залюбки, а такі журнали, як «Вищий світ» чи «Порадник світських дам», не тямилися з захвату, вихваляючи «нові чарівливі пісні міс Френсі Форсайт, що яскріють веселими барвами й водночас промовляють до серця. Зворушені ними, ми плакали й сміялися. Міс Форсайт чекає велике майбутнє».

Успадкувавши практичний інстинкт свого роду, Френсі заводила знайомства з потрібними людьми,— тими, що писатимуть про неї, говоритимуть про неї, а також з людьми із вищого світу; пильно занотовуючи в пам'яті, де саме слід вдаватися до своїх чарів, вона ретельно дбала й про те, щоб невпинно зростали її гонорари, в яких вона й вбачала своє майбутнє. Так Френсі заслужила загальну пошану.

Одного разу, коли в серці її зародилося ніжне почуття,— весь устрій Роджерового життя, яке він цілком присвятив купівлі будинків, сприяв тому, що його єдина дочка перейнялася романтичними нахилами — Френсі взялася до великої й серйозної роботи, вибравши форму скрипкової сонати. Це був єдиний її твір, що занепокоїв Форсайтів. Вони зразу відчули, що соната не матиме попиту.

Роджер, який дуже пишався своєю розумною дочкою і в розмові часто згадував, що вона заробляє собі чималі кишенькові гроші, був зовсім пригнічений цією скрипковою сонатою.

«Справжнісінька нісенітниця!-»— сказав він.

Френсі на один вечір позичила у Юфімії молодого Фладжолетті, і він виконав її сонату у вітальні на Прінсез-гарденз. Сказати правду, Роджер мав рацію. Соната дійсно була нісенітниця, але — оце-то й біда!— нісенітниця того гатунку, що не має попиту. Як відомо кожному Форсайтові, нісенітниця, яку можна продати,— то ніяка не нісенітниця — зовсім ні!

Однак, незважаючи на здоровий глузд, що примушував їх складати ціну мистецьким витворам відповідно до їхньої вартості, дехто з Форсайтів,— наприклад, тітонька Гестер, яка кохалася в музиці,— жалкував, що Френсі компонує свої романси не за «класичними взірцями», такої ж думки були і про її вірші. А втім, казала тітонька Гестер, в наші часи поезії взагалі не стало,— тепер що не вірш, то легковажна дрібничка. Ніхто вже не вміє писати таких поем, як «Утрачений рай» або «Чайльд Гарольд»; вони принаймні лишають якийсь слід у твоїй душі. Та все-таки Френсі молодець: вона не сидить без діла; інші дівчата тільки тринькають гроші по крамницях, а вона їх заробляє! І тітонька Гестер із тітонькою Джулі завжди були готові слухати, як Френсі домоглася того, що їй знову збільшили гонорар.