Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Але птахи продовжують лементувати і тоді я сам витираю їхні сльози рукавом сорочки і сам годую їх рештками свого тіла, і ось уже тиша, мене нема, плюскотіння вод; так, направду, нема мене.
Але і Його нема тут.
Дух осінніх незірваних квітів; плац, обсотаний будівлями для Бога; безсмертний вигук одного з прозорих журавлів Ніцше, — усе це однозначна, але недостатня відповідь: ти сам собі Ти і споруда для нього; але ти повторюєшся, а справжній Бог не повторюється ніколи.
Храм серед в'янучих снігів, до нього злітаються прочани, потребуючи неминущої втіхи: достовірності перефарбованих понять. Ти не з ними, ти без них, але також тут. Невмирущої радості-вірогідності у нових барвах вимагають пілігрими, які линуть до собору у помарнілих снігах.
І маю лише одне прохання, лише одне прохання маю я: о, зробіть мені гніздо із пелюсток яблуні, навіть не гніздо, бодай малюнок його, як на старовинній вазі для квітів, наче малюнок на малюнку, ніби розкіш і біль у цьому надто кам'яному соборі, де немає слів, а все інше таке недоцільне, як і те, що зображено на шпалерах.
Що зображено на шпалерах у соборі?
Попереду йде чоловік на милицях, за ним — великий рудий пес, а позаду котиться перекотиполе. І все протягом обох нефів, аж до конхи, а там невеличкий беззвучний спалах і от: попереду котиться перекотиполе, за ним женеться рудий пес, а позаду шкутильгає чоловік, опираючись на милиці, все ще не втрачаючи надії когось із нас наздогнати. Слова, якими я вас ловлю, щоб затягнути до своєї клітки, в якій падає недовгий дощ, де хмари — наче ноти, періодично розташовані на нотоносці; золота клітка вечора і в ній я живу, і в ній я прохаю гнізда. Це ще один приїзд на мою загадкову нещасну батьківщину. Цього разу вона вже нічим тебе не обдарує — адже осінь і втома блукають собором, не до речі вітаючись і перепитуючи, осінь і втома, сонце і грім, а потім усе розпочнеться спочатку, покійна Джейн Менсфілд вище підніме ніжку, звабливо блисне пружна сідничка, — наче розламана навпіл спокійна слива, — і ти повіриш у це, знову знехтувавши щебетливим раціо, яке нагадує, що в розломах піхви росте така сама трава, як і між плитами соборної підлоги.
Про мене ніхто не питав?
І залишився тільки один голос. А світ був наче слово того голосу, а я — мовби те, що воно означало. Слово. Чи просто стогін. І знову був листопад, — той, який є нині. Той, який є насправді. І який буде завжди. Повторюй: завжди.
Білий сніг на червоних дахах.
Храм білого снігу на червоній крові.
Сіре небо, пронизане західним вітром, наче списом, поволі падає на коліна; хмари зриваються з визначених на нотоносці місць, торохтять, ніби обладунки; відтак, небо стає ще беззахиснішим, корчиться на байдужій землі — ми бачимо тільки рукав з вишитим візерунком або самотню зорю, що марно намагається видряпатися туди, де її споконвічне місце; ми пригадуємо, що бачили вже колись подібне: так мурашиний лев полює на мурашок. Дрібний пісочок сунеться під лапками і мураха сповзає назад, у пащу з важким віддихом, чорно-червону як пекло.
Житла, збудовані на дрібному пісочку, сповзають у чорно-червону прірву; жовті води затоплюють мурашку і зірку, ось вони вже пливуть, неживі, з підібганими лапками, а соловейко вищебечує, витьохкує, ледве тримаючись за обламану західним вітром гілку яблуні з мокрими сніжно-рожевими квітами, які не згасають у темряві, освітлюючи мені шлях до костьолу, до стайні, додому.
Заходжу до костьолу, де відбувається літургія, де сяє вівтар і грає божистий орган, де покашлюючи, стоять люди, так багато їх і всі повторюють «Вірую», затиснувши пшеничні та житні зерна в спрацьованих долонях. Дайте ж мені дещицю для пташат, які стогнуть під вітром і дощем, замкнені у клітках, прив'язані Богом до гнізд, які пливуть над вашим потопленим костьолом, бо неба вже нема.
Заходжу до стайні, там тепло і темно, пахне сіном і гноєм; умикаю електрику, беру до рук шуфлю, починаю змітувати на купу гній з-під вола, з-під осла, з-під вівці. Впоравшись із цим, ставлю шуфлю в кут, натомість беру вила і накладаю за драбини повнісінько запашного, ще з вечора приготовленого сіна.
Заходжу до свого дому і там зустрічають мене тато, мама, сестра. Це правда: народжуватися праведниками треба не тут. Палають свічки і голосно щебечуть солов'ї, повінь вищає, жовте листя впереміш з яблуневими квітами летить над мідними і золотими водами, а позаду котиться перекотиполе.
Кінець третього концерту
Концерт № 4
У гущавині ночі достигає, наливається потужним рожевим соком плід вранішньої зорі. Ця таїна недосяжна людським очам; тільки чисте, незатьмарене серце може відчути її далекі сполохи і здригнутися неденною всепроникною радістю, наперекір глибоким снігам. Невидимі птахи співають над достигаючим уночі плодом; невидиме листя шелестить на густо вкритих інеєм гілках, які схиляються, щоб і їх торкнуло рожеве світло. Так повинно бути.