Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Отже, дожили.
Бездомні пси — як зелена трава між асфальту, трава, якої ніхто не сіє і майже ніхто не нищить. Вони просто. Десь о другій годині ночі пси вибігають зі своїх таємничих удень притулків. Вони голосно гавкають, охороняючи таким чином хати і давно неіснуючих господарів.
Пси вічні.
Вночі падає дощ, а вдень — сніг, усе змішалося в реторті, яку цікаво спостерігати з тераси; думати про те, що ти також кипиш у загадковому сиропі стін води і неба землі — тепер нецікаво. Дожили — отже, осторонь.
Стояти осторонь, усміхатися і мовчати. Шумовиння, брудний холод незабаром щезнуть, треба тільки дотерпіти, болото в березні, гроза у квітні — все має час і пору уставну, дотерпіти як он ті славні собаки за вікнами, дотерпіти до густої трави, до теплого вечірнього Сейму.
Холодне повітря знадвору заповнює келію. Костьол палає угору. Ми самі будемо своїми костьолами, бо ми дожили.
І теж палаємо угору.
Кінець п'ятого концерту
Концерт № 6
Йдемо коридором, захаращеним велетенськими ящиками, на яких чорною фарбою проставлено тавра: «Запах цезальпіній № 33», «Запах цезальпіній № 6», «Позаторішні пелюстки троянд», «Опале листя кленів № 2», «Допівопале листя кленів № 4», «Денне око павича», «Праві крильця Аполлона». Несподівані повороти у запах каналізації, художня типізація, яка фіксує числа на електронних годинниках та термометрах, розвішаних і розкладених повсюди; одного разу ми навіть вийшли на сонячну галявину, заставлену зуболікарськими кріслами, але розкласти багаття нам не дозволили і ми знову звернули в котрусь коридорну кишку, весело співаючи пісню про співчуття до Лаокоона, цебто про те, що найкоротший шлях не завжди найправильніший.
На наші голови сиплються напівзотлілі літери, — павуки марно намагалися позв'язувати їх докупи, вболіваючи, звісно, не за нас, а так… про сучасність. Оскільки страждання і є сучасністю, ми виконуємо свою пісню на «біс», хоча реальних, а тим більше матеріальних слухачів чортма. Перша година ночі?
Гей-гей, Амадей, ти вже геть пристав! Ось тобі мед, кухоль молока, скоринка хліба. Не журися, брате, головне — вийти до електрички, а вона вже довезе нас до концертного залу. Чи зали?
Вокзала. Тепер ми остерігаємося тунелів; слухняно стаємо в чергу до автоматичних камер схову; поруч жіночка продає морозиво, але розміняти нас по п'ятнадцять копійок вона категорично відмовляється, мотивуючи свій вчинок тим, що ми не перші.
А ми гадали — останні.
Виявляється, біля камер (!) є автомат (!), який перетворює двадцять копійок на п'ятнадцять і п'ять. Досконало! Ми розмінюємо цілу троячку, квапливо запихаємо партитури, ручки, ніжки, олівці та Ієроніма до металевої печери; починаються чергові муки з набором коди — наразі задум видається нам тяжчим за виконання.
Виходимо на привокзальну площу. «Треба подзвонити», — авторитетно заявляє Йоган. Але двохкопійчаної монети у нього теж нема. Незнайомий міліціонер люб'язно погоджується нам допомогти. Йоган стрибає до вільної телефонної будки, крутить номеронабирач. За півгодини ми добре замерзаємо, тому йдемо довідатися, в чому холєра ясна.
Він набирає номер автоматичної камери схову. Інших не знає.
— Добре звучить: «камера схову»! — привселюдно захоплюється Амадей. Він у нас взагалі великий мрійник.
Люди втягують голови до грудних кліток (!) і тікають на перший або шостий трамвай. Ми — за ними. «ПЛЩФРНКА», — гарчить чортоподібна жінка в перуці з золотими зубами (коми (!) після слова «перуці» — не можна). Тому ми й виходимо.
— Мюнхен, — замріяно каже Амадей. Невиправний мрійник.
— На-с-кіль-Кох? — рахує Бах Рахуєбах.
— На всіх, — каже Амадей. — По три, — додає замріяно.
Вечір надворі, ніч наступає, сонце сідає до підземної вбиральні, довкола якої б'ється фіолетова мафія.
— Де-м-ми? — питає нас інтелігентно вбраний в окуляри.
— Ми — за вами, — лагідно пояснює Амадей.
Тепер ти стала повздержною як лебідь; тепер ти беззвучна як голод. І коли запитали у тебе ченці: «Чи далеко зима?» — ти вказала лише на один рядок у гарній старовинній книзі: «Зима все ближче». Той чоловік нестерпний. Інший — терплячий. А ще один ніколи не приходить сам. «Повернімося до Єрусалима», — кажеш ти цьому останньому. Але він не збирається служити тобі і гордий з цього. Він іще не замислюється над спасінням своєї тричі грішної душі. «До Ісуса приступив, поцілунком обдарив, а катів ціла товпа кинулася на Христа», — тихенько, щоб не розбудити його, наспівуєш, мимоволі наслідуючи мелодію «Led Zeppelin». Ченці задоволено кивають головами в каптурах, а той, терплячий, підносить велетенський букет зарошеного осіннього жовтого бузку. Саме він обізвав тебе колись злощасною німфоманкою лесбійської статі, але букет ти приймаєш: послання Пелагія Деметріаді. Усмішка твоя тонка, як нитка без бурштину; зате жовтий бузок. Для чистих усе чисте.