Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
І ось Я вирушаю шукати тебе, доню. Узявши в дорогу найнеобхідніше. Пливуть густі вечірні хмари, високі трави заважають ступати розгонисто, а Я ж бо так поспішаю. Я пізно зібрався в дорогу, вже ніч запала, волога і таємнича навіть для Мене, а довкола жодного житла, тільки гнізда перепілок та нори ховрашків. За хмарами не видно зірок, але на душі в Мене спокійно, а ноша неважка. Далеко в луках палахкотить багаття — то пастухи коней пасуть, тільки тебе нема між пастухів.
Старенька біла хата скраєчку Матіївки блимає до Мене гасовою лампою, хоч уже така пізня пора; чи ж будеш ти, доню, ночувати між сиротами?
Потім велике місто зустрічає Мене і сторожа біля брами падає ниць, цілуючи потім Мої сліди, але і в місті ти не зупинялася.
Я все йду, гнівно, як набридливого жебрака, проганяючи сон, як боягузливого вояка, зневажаючи голод. І не одне місто зосталося позаду, не одна пустеля, не одне море і не одна зоря.
І ось Я втомився і присів перепочити на великому, поваленому людьми дубі. Дістав вечерю — хліб і сир. Розіклав перед Собою на чистій, гаптованій тобою хустині, довго, аж доки не потекли сльози, дивився.
А ти не прийшла втішити Мене, як не прийшла до пастухів, до сиріт, до міст, пустель і зірок.
Радосте, Моя маленька доню, такі роки, такі роки, а тебе все нема біля Мене.
Але мене ніде немає, Отче.
Є тільки вечірній дощ, мокрі густі трави, гнізда перепілок та нори ховрашків.
Кінець четвертого концерту
Концерт № 5
Це місто — як спалах терплячості, роги русалок, інкрустовані смарагдом, запах кінського поту, бруківка, потоки води, які ринуть узвозом, між ліхтарями. Це місто, що відростає тобі як нігті, як волосся; не настарчиш перукарень і ножиць протягом життя, стільки того міста повсюди, у видолинках, на пагорбах і в книгарнях.
Опівдні приїжджають катафельки. Святково споряджених покійників виносять із під'їздів. Невеличкий духовий оркестр дуже гарно виконує котрийсь із «Концертів» Москальця. Під зливою. Під парасолями. Маленькі тигренята несміливо зазирають до трун. А там ростуть карликові кіпариси та гігантські лілеї. Пурхають колібрі, завбільшки з невеликих орлів. Ширяють орли, трохи менші за білана капустяного. Дощі, бліді лиця, так, ніби приїхала екскурсія з Мальти і в проміжках між оглядинами роздаровує чорнильниці та парашути. І так далі, аж до крематорію, де барельєфи в патьоках цементу, і червоні стіни, і сині штучні тюльпани. Якби озирнутися, то можна було б запам'ятати дорогу назад, але озиратися заборонено. Ось іще один перекинутий трамвай, а мостом стугонить порожня електричка без машиністів, без пасажирів, — просто так, як і все тут просто так. Тримаючись за металеві хрести, процесія вибирається на рівне. Жовте болото пищить під черевиками, а хрести хитаються, тільки зів'ялі гвоздики підсвічують знизу запах дощу впереміш із тліном на фотографіях.
Скоростиглі поминки, самогонка в кришталевих келихах, салати і холодці, повні дощу, пісні страви, залиті радіоактивним дощем, у якому плавають мертві слимаки та торішнє дубове листя з химерними візерунками, на яких можна відшукати схему міста, русалок з рогами і довірливо протягненими до крихітних ворожок долонями; коли ж добре придивитися, то можна здогадатися — то зовсім не ворожки, а кучугури снігу, залишені про всяк випадок кимось із розпорядників ще торік.
Тепер можна закурити. Над'їде таксі. Або бричка, запряжена Карком та Гнідою, кіньми, які насправді ніколи не зустрічалися, хоча мали так багато спільного: гриви, копита, зрештою, хвости. Гойдаються портьєри, клубочиться дим, прошиті вузенькими стьожками стронцію, а над усіма ріками, човниками, кіньми летять квітневі гуси.
А ось і бричка. Давлячи колесами білу шкаралущу, проїжджає навскоси, туди, де мав би бути вокзал. Уже чути оголошення по радіо: всім, хто придбав квитки за останніх півгодини, пропонують підійти до чергового по станції і назвати прізвища. В очі коней летить незбагненний пух, вони моргають, намагаються озирнутися, щоб запам'ятати дорогу назад, але, як уже повідомлялося, озиратися категорично заборонено назавжди.
гріхи треба зустрічати як свято як опадання пелюсток — тоді вони перестануть лякати нас і нас боятися гріхи не бійтеся нас ми не грішимо ми святкуємо те що маємо а наша смерть — єдине що дозволено залишити у тутешньому світі й озиратися заборонено бо тоді щезне й вона і ми не зрозуміємо свого приходу сюди як вільного вибору і необхідність відходу звідси адже це не остання спроба бути адже ще інші ми — є